Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Чотири тижні практики у Фернлі промайнули швидко. Нове містечко височіло на стрімчаку, вілли з червоної цегли вишикувалися навколо майданчиків для гольфу, а великий готель нещодавно розчахнув свої двері для відвідувачів, що приїхали сюди влітку; однак Філіп нечасто зазирав сюди. У гавані внизу розкинулася чарівна плутанина маленьких кам’яних будиночків, зведених у минулому столітті, а вузенькі вулички круто дряпалися вгору, створюючи атмосферу старовини і збурюючи уяву. Біля крайки води виструнчилися чепурні будиночки з охайними крихітними садочками перед вікнами; тут жили колишні капітани торгівельних суден, що вже вийшли на пенсію, та матері чи вдови чоловіків, які заробляли собі на життя у морі; усе навколо дихало оригінальністю і спокоєм. До маленької гавані заходили кораблі з невеликою вантажопідйомністю з Іспанії та Леванту, але час від часу вітри романтики заносили сюди самотній вітрильник. Філіп згадував невеличку брудну гавань у Блекстейблі з кораблями-вугільниками, і думав, що саме там у нього народилося бажання (котре тепер переросло у пристрасть) побачити східні країни і залиті сонячним сяйвом острови в тропічних морях. А тут ти почувався ближчим до нескореного просторого океану, ніж на узбережжі Північного моря, яке завжди здавалося затиснутим у рамки; тут ти міг дивитися на гладеньку широчінь і дихати на повні груди. Саме тут західний вітер, любий м’який солоний вітер Англії, сповнював серце піднесенням, і водночас воно тануло від ніжності.
Одного вечора (саме йшов останній тиждень перебування Філіпа на посаді помічника доктора Сауса), коли літній лікар і Філіп виписували рецепти, до дверей хірургії підбігла дитина. Це була маленька дівчинка в лахмітті, з брудним обличчям і босими ніжками. Філіп відчинив двері.
— Будь ласка, сер, ви можете негайно піти до місіс Флетчер із Айві-лейн?
— Що сталося з місіс Флетчер? — гукнув доктор Саус своїм скрипучим голосом.
Дитина не звернула на нього жодної уваги і знову звернулася до Філіпа:
— Будь ласка, сер, із її маленьким хлопчиком стався нещасний випадок, чи не могли б ви негайно прийти?
— Перекажи місіс Флетчер, що я йду, — крикнув доктор Саус.
Маленька дівчинка на кілька секунд завагалася і стояла, дивлячись на Філіпа та запхавши брудний палець до брудного ротика.
— У чому річ, дитинко? — поцікавився Філіп, усміхнувшись.
— Будь ласка, сер, місіс Флетчер питала, чи прийде новий лікар? — З амбулаторії почувся якийсь звук, і доктор Саус вийшов до коридору.
— То мною місіс Флетчер незадоволена? — прогарчав він. — Я лікував місіс Флетчер із того дня, коли вона народилася. То хіба я недостатньо вправний, щоб вилікувати її брудного шмаркача?
Якусь мить здавалося, що дівчинка ось-ось заплаче, а потім, гарненько все обдумавши, вона навмисно показала докторові Саусу язика і, поки він остовпіло стояв, щодуху кинулася геть. Філіп бачив, що це дошкулило літньому джентльменові.
— Ви маєте змучений вигляд, а шлях до Айві-лейн неблизький, — зауважив Філіп, намагаючись підкинути лікареві причину не йти туди самому.
Доктор Саус коротко буркнув:
— Той, хто звик ходити на двох ногах, дістанеться туди значно швидше, дідько забирай, ніж той, у кого є лише півтори.
Філіп почервонів і кілька секунд стояв мовчки.
— То ви хочете, щоб я пішов туди чи підете самі? — запитав він нарешті холодно.
— Який сенс у тому, що я піду. Вони хочуть бачити вас.
Філіп узяв свій капелюх і пішов до пацієнта. Коли він повернувся, було близько восьмої вечора. Доктор Саус стояв у їдальні, повернувшись спиною до каміна.
— Вас довго не було, — сказав він.
— Перепрошую. Чому ви не сідали вечеряти?
— Тому що вирішив почекати. Увесь цей час ви були у місіс Флетчер?
— Ні, боюся, що не весь. На зворотному шляху я зупинився, щоб помилуватися заходом сонця, і забув про час.
Доктор Саус не відповів, а слуга приніс смажені шпроти. Філіп узявся за них із відмінним апетитом. Раптом доктор Саус приголомшив його запитанням:
— Чому ви дивилися на захід сонця?
Філіп відповів із набитим ротом:
— Тому що почувався щасливим.
Доктор Саус якось дивно на нього подивився, і на його старому втомленому обличчі з’явилася подоба усмішки. Вони мовчки доїли вечерю, однак після того, як покоївка принесла їм портвейн і вийшла з кімнати, чоловік відкинувся на стільці та увіп’явся поглядом у молодика.
— Схоже, вас трохи вкололо, коли я згадав про вашу хвору ногу, мій юний друже? — поцікавився він.
— Люди завжди ображають мене, навмисно чи мимохіть, коли гніваються.
— Гадаю, вони знають, що це ваше болюче місце.
Філіп повернувся до чоловіка і впевнено подивився йому увічі:
— Ви неабияк задоволені цим відкриттям?
Лікар не відповів, але придушено фиркнув; утім, у його веселощах була якась гіркота. Вони трохи посиділи, дивлячись один на одного, потім доктор Саус неабияк здивував Філіпа.
— Чому б вам не залишитися тут, тоді я зможу позбутися цього клятого дурня з його свинкою.
— Дуже люб’язно з вашого боку, але я сподіваюся, що восени отримаю місце в шпиталі. У майбутньому це допоможе мені знайти іншу роботу.
— Я пропоную вам партнерство, — дратівливо буркнув доктор Саус.
— Чому? — здивовано запитав Кері.
— Схоже, там внизу вас люблять.
— Не думаю, що це якось пов’язано з вашим схваленням, — сухо кинув Філіп.
— Ви гадаєте, наче після сорока років практики мене обходить, чи цінують пацієнти мого помічника більше за мене? Ні, мій друже. Між мною та моїми пацієнтами немає жодних сантиментів. Я не чекаю вдячності від них, я чекаю, що вони заплатять мені мій гонорар. Ну, що ви на це скажете?
Філіп не відповів не тому, що обдумував його пропозицію, а через те, що був приголомшений. Безумовно, ніхто не пропонує партнерство лікарю, який щойно отримав диплом; і він із подивом зрозумів (хоча нічого не змусило б його промовити це вголос), що подобається доктору Саусу. Кері уявив, як здивується секретар у шпиталі Святого Луки, коли він йому розповість.
— Практика дає приблизно сім сотень прибутку на рік. Ми можемо домовитися просто зараз, скільки коштуватиме ваша частка, і ви поступово виплачуватимете мені її. А коли я помру, ви успадкуєте справу. Здається, це краще, ніж тинятися шпиталями два чи три роки, а потім працювати, поки не вдасться влаштувати власну справу.
Філіп знав, що люди його професії здебільшого вхопилися
