Вовк-тотем - Цзян Жун

— І згадувати не хочеться: у нашому з Батом табуні вовки з’їли двох лошат і ще одного — покусали. А з табуном Саацерена — ще гірше: за останні дні вовки витягли в нього п’ять-шість лошат. Про інші табуни ще не знаю, але гадаю, що там теж збитки чималі. Усе начальство бригади поїхало до табунів.

Чень Чжень сказав:

— Учора вночі вовчі зграї вили всю ніч навколо табору, як же вони могли бути одночасно і тут, і добігти до табунів?

Чжан Цзіюань відповів:

— Це й називається «тактика вовчих зграй» або фронтальна атака. Вони подали голос на сході, а напали із заходу й прикрили один одного, тож до вдаваної атаки додалася й справжня. Вони де можуть напасти — нападають, де не можуть — зупиняють свої війська, а люди при цьому за один кінець ухопляться, а інший втратять, зосередяться на сході й залишать незахищеним захід. Цей прийом вовчих зграй ще дієвіший за стратегію «зосередження передових військ і окремі атаки».[148] — Чжан закінчив мити руки й продовжив: — Швидше доб’ємо лоша, адже якщо воно помре саме, ми не зможемо випустити йому кров, м’ясо просякне нею і стане недобре.

Чень Чжень сказав:

— Усі кажуть, що в конопасів найбільш дикий характер, і це правда. У тебе зараз теж з’явилися їхні вихватки, й тон стає дедалі вищим, ніби є трохи тієї люті, що була властива воїнам давнього степу. — Тут Чень простягнув Чжану монгольський ніж із мідною ручкою й продовжив: — Тож убивай ти, я не зможу підняти руку на таке красиве лоша.

Чжан Цзіюань зауважив:

— Це лоша вбив вовк, а не людина, тож це не має стосунку до людських почуттів чи добра і зла… Гаразд, я — так я. Але домовимось так: я його тільки вб’ю, а решту роботи — білування, патрання й обрізку м’яса — виконаєш ти.

Чень відразу погодився.

Чжан Цзіюань узяв ніж, наступив лошаті збоку на груди й зафіксував його голову так, щоб за степовим звичаєм очі лошати дивились прямо на Тенґера. Потім він устромив ніж у шию, відразу перерізавши сонну артерію. Кров лошати не випорснула, а почала поволі витікати з рани. Чжан Цзіюань дивився на останні корчі жеребця так, мов це був убитий баран. Собаки, стікаючи слиною й розмахуючи хвостами, пропустили цуценят уперед злизати кров, що розлилась по землі. Вовчик також почув запах крові й відразу ж виліз із своєї нори та почав смикати ланцюг. Очі його горіли лихим і жадібним вогнем.

Чжан Цзіюань сказав:

— Кілька днів тому я вже вбив одне лоша, не таке велике й не таке м’ясисте. Тоді ми разом з іще кількома конопасами наготували собі баоцзи з конятиною на два рази поїсти. М’ясо молодого жеребця ніжне й запашне. Хоча влітку кочовики вимушено їдять баоцзи з конятиною, однак за тисячі років ці баоцзи стали улюбленою й відомою на весь степ стравою.

Вимивши руки, Чжан Цзіюань сів на голоблю воза, яким вони возили відра з водою, й почав спостерігати за тим, як Чень білує лоша.

Діставшись до жирного й ніжного м’яса лошати, Чень також зрадів:

— Це лоша виросло й справді чимале, на зріст уже таке, як здоровий кастрований баран. За цей місяць я вже й запах м’яса забув. А щодо Вовчика, то хоча всі люди кажуть, що я розгодував його вже як барана, але якщо не давати йому більше м’яса, то він незабаром і замекає, як баран.

Чжан Цзіюань сказав:

— Це лоша народилося першим у цьому році, його батько й мати — обидва високі, тож і воно вдалося високе. Якщо вам сподобається конятина, то через кілька днів я ще привезу вам одного. Літо — це жалобний сезон у табуні, щороку так. Саме в цей сезон кобили народжують, і вовкам найлегше всього дістатися саме до лошат. У кожному табуні через три-п’ять днів вовки крадуть і з’їдають по парі лошат. Тут уже й справді всього не передбачиш. А нині, коли термін пологів щойно минув, у кожному табуні додалося по сто сорок — сто п’ятдесят лошат. Трава в Орхоні гарна, молока в кобил достатньо, тож лошата ростуть швидко, усі — жваві й пустотливі, навіть їхні матері й племінні жеребці не можуть з ними впоратися.

Чень Чжень обрубав сокирою частини лошати, за які його покусав вовк — голову, груди й шию, після чого ще порубав їх на маленькі шматочки на кухонній дошці. Усі шестеро собак відразу ж щільно оточили Ченя й труп лошати. П’ятеро собак з такою силою розмахували своїми хвостами, з якою очерет гойдається на осінньому вітрі, і тільки довгий хвіст Ерлана стримів так рівно, мов шабля, а сам Ерлан непорушно спостерігав за тим, як Чень відділяє м’ясо. Цуценята, які вже давно не бачили свіжого м’яса, почувши запах крові, почали крутитися поруч зі скавучанням і гавканням.

Нарешті м’ясо й кістки були розділені на купки — три великі й три маленькі. Половину конячої голови й половину шиї Чень віддав Ерлану, той помахав хвостом, вхопив у зуби свій шмат і потягнув його під воза, щоб посмакувати там у холодку. Хуанхуан, Еле й троє цуценят, отримавши кожний свою порцію, також розбіглися — хто під возик, хто під юрту в холодок. Дочекавшись, поки собаки розбіжаться, Чень порубав на маленькі шматочки спеціально відібрані м’ясо й кістки з грудини коня й поклав їх у миску Вовчика — вийшло навіть більше половини миски, після чого полив їх зверху кров’ю, що залишилась у грудній порожнині. Нарешті після