Із медом полин - Жанна Куява
Але Рита спинила добродійку:
– Ні-ні, ніхто нас не виганяв, ми од Людки меї йдемо, в неї бульбу садили, – пояснила запинаючись. А відтак тяжко переступила поріг ошатної господи, причинила двері, додала: – Бабо Дарино, опше-то, я того… спитати хотіла… чи сказати?… Ну… не маю з ким про таке поговорити…
– А що таке? – люб’язно спитала стара.
– Чортівня якась, опше-то, та й годі! Завтра хотіла до церкви йти сповідатися і…
Рита скривилася й надалі торохтіла, вже не стримуючи рясних сліз:
– І все! Не можна! Ну не зараза, скажіте?! От тільки зберуся йти до церкви сповідатися, а вони тут як тут! – жінка показала на низ живота, натякаючи на місячне. – Перед Різдвом так було! І торік на Паску! Бабо Дарино, то якась напасть! Певно, така вже я безбожниця, що пустий (так Маргарита завжди називала нечисту силу, бо так ту силу звали в її хаті) до церкви не пускає, – од плачу її обличчя заслонилося кривою, як у недбайливої господині на кухонному буфеті, ширмою.
– Ритко, не вигадуй, – баба Дарина стала втішати розбиту й підпилу плаксуху. – Люди, бач, забобонні, вірять у всякі прикмети… Але то все фантазії. Тож добре було б саме перед Великоднем посповідатися, бо для того ми й по-стимо-очищаємося. Та ти заспокойся, бо те, про що плачеш, – просто збіг! Аби хотіла, то й після свят посповідаєшся. Тому бери дівчаток і йди додому. Завтра субота, треба готуватися до Пасхи, – Яворівська пригорнула до себе заспокоєну п’яненьку жіночку, по-материнському погладила її по голові, завинутій у парчеву косинку. Затим увімкнула надвірний ліхтар, провела сімейку безмісячною вулицею і, коли постаті закотилися за кленову стіну, тричі їх перехрестила.
Сама ж вернулася до хати. Там, у задній кімнаті, вже солодко посопували дорогі, як щоденні ранки, гості: внучка Валька з сином Максимком, що прибули вечірнім рейсом із міста.
Маргарита зайшла в сіни. Не задумувалася над тим, чи, бува, не занадто гримає дверима в кімнату. Світла в ній не було, а це означало, що мати п’яна спала й будь-якого шерхоту чи грюкання вже не почує. Баба, коли й почне спросоння докоряти та вичитувати, то ледь чутно, бо сил і здоров’я на те не мала вже останні п’ять літ.
На кухні курив п’янезний Андрон. Схилившись над не-витертим після скупої вечері столом, в одній руці тримав недопалка, другою притримував голову, що ніяк не слухалася, – моталася, як іграшкове новорічне яблуко на нитці. Через це Андронові вельми трудно було надибати свого рота, щоб устромити в нього скрученого власноруч цибуха.
Рита мовчки напилася води, бо мучив сушняк, і сховалася у кімнаті. Борони Боже, починати бодай якусь гутірку, коли Андрон у такому стані: побудить не лише хатніх, а й сусідів. І таке почнеться! До крові всі товктимуться…
«Тільки б не це, – подумала Рита й увімкнула нічний світильник, що ледь-ледь замиготів коло самісінького двоспального ліжка (єдиний власний недешевий і гідний, на її думку, покуп).
Відкинула ковдру.
– Хутко роздягайтеся і спати! – наказала донькам, які, чуючи розкотисте хропіння баби Ганни, і собі боялися порушити більш-менш благодатну й таку рідкісну в цім домі тишу.
Дівчата слухняно схопилися скидати з себе брудні черевики, такі ж вимазані штанята, колготки, светри, трусенята. У самих майках повискакували, як зайці, на постелю. А затим чи то з несподіваного спокою, чи, може, з того, як, на диво, вправно та швидко вони впоралися з маминим завданням, стали під ковдрою пустувати й заливчасто хихотати.
– Ану, замовкніть! – скомандувала Рита. – Спати – я сказала!
– А хрещена казала, щоб я вмивалася перед сном, – висунула носа з-під ковдри старша Катерина. І знову разом із сестрою вибухнула дзвінким сміхом.
– Заткни рота, Катерино! Хочеш, щоб Андрон приліз і коло тебе влігся?! – налякала малих.
А що таке вже траплялося, й не раз, то дівчата вмент утихомирилися.
Ритка теж нічого не вмивала й не підмивала. Скинула стару жмакану (вельми модну шкільної пори) куртку, запорошені на картоплиську штани, аж почулося, як з їхніх холош посипався пісок. Позбулася грубого й не менш закуреного пилом светра. Кинула те все на підлогу й сама в одній тенісці пірнула під ковдру.
– Маргарито! – почулося з кухні. – Маргарито! – голос лякав нелюдською хрипотою й гарчанням.
«Господи милосердний, втихомир і освяти, – хутко почала молитися Маргарита. – Матінко Божа, дай нічку щасливеньку, тиху, мирненьку, – пригадувала благальні слова, що ними ще в дитинстві поділилася подружка Валька. – Отче наш…» – сутужно згадувала молитву, як уміла, просила Бога про допомогу.
Доньки й собі нишком щось шварґотіли, скидалися на переляканих цуценят у холодній буді. Бо, коли Андрон, баба Ганна чи навіть мама влаштовували буйні ночі, малі зав ше ховалися під ліжками, де, бувало, й пересипали до ранку. Тому знали: хай там як, а коли не висовуватися, то біда омине.
Часом Бог чув Риту й допомагав. Як і цього разу. Ще кілька разів Андрон викрикнув ім’я Маргарити й стих. Певно, заснув прямісінько на стільці, зваливши неслухняну голову на стіл. Доньки ще трохи пововтузилися й позасинали. А Маргарита… О, як вона ненавиділа ці моменти! Саме після Андронових нелюдських окриків їй несила було чути, як хтось іще кличе її отак: «Маргарито!» Вона ненавиділа своє ім’я. Ще зі школи.
«От у Марійки, Вальки й Тетяни – імена як імена, а мене якоюсь квіткою назвали. Чорті-шо!» – думала тоді.
Але що то за рослина, яка вона на вигляд – не відала. Може, якби завважила дрібненькі й ніжні жайворонки (так називають маргаритки, бо прокидаються вони з першими променями сонця, не бояться приморозків), то й ліпше ставилася б до свого імені. А так… Ці квіти лише одного року рясно цвіли од весни й до осені на їхньому квітнику. Затим нанівець звелися, бо, як гадала найстаріша Крадуниха, наврочили заздрісні сусідки.
А ще вогню додала класна керівничка, що якось на виховній годині зачитувала учням значення їхніх імен. Маргаритка
