Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Гора загомоніла, і не тому, що любила Люта, ні, бояри й воєводи ненавиділи цього нащадка свіонів[36], але гомоніли, бо хотіли бути хазяїнами всіх земель, а деревляни вбили воєводу, деревський князь вийняв меч проти Гори.

Князеві Ярополку треба було б пригадати діда свого Ігоря, який ходив у Деревську землю по дань і там загинув… Але він забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кіньми затоптала в сутичці князя Олега.

Невдовзі туди прибуває Ярополк. Він схиляє коліна перед тілом брата, гірко плаче й бідкається, — за що його вбили.

Що сльози?! Хто їм повірить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечі князя Ярополка.

Ранньої весни, тільки затужавів Соляний шлях[37], у полі за Дніпром з’явився невеликий загін печенігів: деякі — на конях, частина — в кибитках. Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по їхньому сліду, наздогнала, готувалась прийняти бій. Печеніги зовсім не збирались битись. Вони зупинили кибитки й коні, ждали на високій могилі, коли наблизиться сторожа, а тоді послали наперед своїх кликунів, які й сказали, що це їде в Київ на поклін до князя Ярополка каган орди Ілдея.

На поклін до князя Ярополка? Руські люди досі не чули, щоб кагани їздили на поклін до їхніх князів, старі, бувалі вої говорили: «Стережись хозарина на Ітилі-ріці, ромея — над морем Руським, а печеніга — скрізь у дикому полі»; не знали вони й на цей раз, як бути з печенігами, через що веліли загону стати на місці й ждати, самі ж оточили його, а до Києва послали гонців, які б дізнались, що і як їм робити.

Меч і щит князя Святослава! Ярополк почув про печенізького кагана Ілдею, стоячи в Золотій палаті під зброєю свого батька, і здавалося, ці мертві, холодні речі говорили, кричали, веліли, аби він не говорив з ворогами, які пролили кров його батька.

Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Ілдеєю, він прийняв його в Золотій палаті, де висіли батьківський меч і щит.

У високих, шитих із цапиної шкіри чоботях-вивертнях, у короткому каптані, підперезаний поясом із золотим набором і кривою шаблею біля пояса, чорний від степових вітрів, з кружальцем чорного волосся на поголеній голові, гостроносий, з лукавими швидкими очима каган Ілдея стояв перед князем Ярополком і через толковина говорив:

— Ми приїхали, щоб дізнатись про здоров’я великого князя, усіх воєвод і бояр руських…

— Дякуємо, кагане! А як тобі їхалось у полі і як здоров’я твоє й інших каганів?

— Спасибі, княже! І я, і всі інші кагани почувають себе добре, посилають тобі дари.

Кілька здоровенних печенігів, що прийшли разом з Ілдеєю, розвернули міхи й поклали перед князем дари — сувої фофудії[38] з срібними узорами, клепану з січених кілець байдану[39], криву шаблю в золотому окладі.

— За дари дякуємо й даємо свої.

Гридні принесли й подали кагану зроблені роднянськими майстрами позолочені меч, щит і кольчугу.

— Твої дари дуже щедрі, — говорив каган, і обличчя його аж сяяло від задоволення. — Краще срібло, ніж мідь, краще золото, ніж срібло, краще мир і любов, аніж війна. З тим мене й прислали кагани, веліли сказати: наші печенізькі орди багато воювали з твоїми отцями й проливали руську й свою кров. Мої орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир і любов з Києвом. Хочемо вірно тобі служити.

Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечі князя Ярополка.

Коли б князь Ярополк був далекоглядний і стежив за межами Русі, він знав би й розумів, що печенізький каган прибув до Києва, бо зі сходу на простори між Ітилем-рікою й пониззям Дніпра, де печеніги досі почували себе повними хазяїнами, насувають орди половецькі, слідом за ними йдуть кимаки, огузи[40], о, коли б Ярополк це знав, він би говорив з Ілдеєю інакше, змусив би ударити на половців, попередив багато крові, яка пізніше була пролита на Русі.

Не знав, звичайно, князь Ярополк і того, що каган Ілдея зовсім недавно зустрівся в порогах з василіками імператорів Василя й Костянтина, які дали йому золото, аби він уклав мир з Ярополком і щоб орди його йшли на захід до Дністра, щоб там, коли буде надоба, з’єднатись з легіонами ромеїв і бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, він чув підлесливі слова Ілдеї:

— Весь світ славить тебе, княже Ярополче, печенізькі кагани пропонують тобі мир і любов, вони не будуть більше заважати руським купцям у полі, підуть до Дністра, хочуть сісти на землі.

І князь Ярополк відповів:

— Я беру мир і любов з вашими племенами, а на знак нашої дружби дам городи й волості над Дністром, де живуть тиверці й угличі.

Так князь Ярополк заради слави своєї укладав мир з ворогами Русі, так за шматок тлінної фофудії, іржаву байдану й отруєну шаблю віддав ворогам-печенігам землі тиверців і угличів, сам він пізніше, в дуже важку годину і вже запізно, зрозумів ціну печенізької любові й зради людям своїм.

Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенігами, ще каган Ілдея не покинув Києва, як серед білого дня на сонце наповзла тінь, землю оповила темрява, зірвалися вихори й загримів грім, заревла худоба й закричали звірі в лісі.

Але князь Ярополк не зважив на це, він святкував перемогу в Києві, каган Ілдея мчав з своєю дружиною в дикому полі, до Києва ж їхали ще страшніші й підступніші вороги.

3

Коли на Дніпрі одшуміли каламутні весняні води і над голубим плесом окреслились темні, порізані жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручі, коли в безмежних лугах зацвіло множество пахучих квітів, саме тоді у маї-розмаї від пониззя припливло і стало на Почайні чимало грецьких хеландій — справжніх чудес з дивовижними різьбленими носами, обрізаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.

На хеландіях приїхали, як і завжди, купці з Константинополя на чолі з Феодором, разом з ними прибули й сли імператорів ромеїв Василя й Костянтина, що хотіли говорити з київським князем.

О, коли б то були живі княгиня Ольга й син її Святослав! Вони знали, що гречини — льстиві, хитрі люди, й одразу б замислились і зрозуміли, чому сли імператорів Візантії з’явились у Києві.

Сли імператорів — славетний полководець патрикій Роман, безбородий, один із папіїв Великого палацу Лев,