Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Оце? – Луїза закидає руку за плече, торкається того місця, яке зазвичай ховається під волоссям.
Малий ствердно киває головою. І Луїза заходиться відповідати:
– Коли я була мала…
– Така, як я, чи така, як Сонька?
– Приблизно як ви. Трошки старша… У мене розвинувся сколіоз – це таке викривлення хребта, – а лікуватися не було де. Та й не відразу дорослі це помітили. І виріс такий горбик. Операції тоді мені не можна було робити. А тепер тим більше. Тому ми зі спиною вмовилися: вона не заважає мені жити, а я приділяю їй підвищену увагу… Плаваю в басейні, наприклад…
Ні в її голосі, ні в її тоні не було жодного натяку на те, що вона говорить до дітей. Ані поблажливої зверхності, ані виховательських інтонацій.
Малий уважно слухав. Сонька навіть посьорбувати припинила, забула, що в руках тримає горнятко з какао.
– Можна торкнутися?
– Можна. – Луїза посунулася до малого, він обережно дотулився й забрав руку.
– Тобі боляче, Лу, – сказав з розумінням.
Магда не втручалася в розмову.
– Іноді боляче, – погодилася Луїза. – Але я щодня роблю вправи, спеціальну гімнастику. Спина все одно втомлюється швидше, ніж в інших. І з цим треба давати собі раду.
– Ага. – Малий кивнув головою, як дорослий: розумію, мовляв.
– Люди різні бувають. Пам’ятаєш, ми бачили хлопчика у візочку, старшого за тебе, але у візочку, пам’ятаєш?…
– Він ще й тепер у візочку?
– Не знаю. Мабуть. Мама з татом намагаються його вилікувати, але, якщо не вдасться, він завжди буде пересуватися у візку. Він навчиться так жити.
– І не гратиме у футбол?
– У футбол можна грати й на візку.
– Як він бігатиме?
– Можна ганяти й на візку.
– А плавати?…
– Якщо він матиме сильні руки, то зможе й плавати.
– А коли ти народиш дитинку, – подала голос Сонька, – вона теж матиме таку спину, як у тебе?
Магда кахикнула, підвелася з-за столу, розвела руками і мовчки пішла до плити.
– Там ще какао залишилося? – запитала навздогін Луїза.
– Є какао. Кому додати?
Луїза обережно взяла з рук подруги повне горня. Тоді ще одне – для Кузьми.
– Мені… – зробила ковток і попередила малого: – Вважай – гаряче!
Повела далі:
– … мені, Сонько, вже пізно народжувати. Я надто пізно зустріла свого чоловіка – Ігоря. Але я примирилася і з цим. Так у мене життя складається. Однак я маю вас – і за це вдячна долі. Тішуся тим, що є. Так не буває, щоб людина мала все: і здоров’я, і щастя, і дітей, і кохану людину, і улюблену роботу. Завжди чогось бракуватиме, завжди чогось шукатимеш і когось або щось утрачатимеш.
– От у нас Мураня померла, – серйозно сказав Кузьма, – а мама каже: не хочу тепер чути про жодних котів.
– Каже: такої, як Мураня, ніколи не буде, – додала Сонька.
– А ви мамі про Мураню не нагадуйте. Може, коли-небудь вона знову захоче кицьку… Як, до речі, буде киця по-англійському?
– Кет, – відповів Кузя.
– А пес?…
– Дог! – долучилася Сонька.
Луїза посуває вбік тарілки, розчищає місце для роботи, показує жестом Магді: «Ми тут нині будемо займатися, добре?»
При найменшій нагоді всі тягнуть свої діла до кухні-вітальні.
Англійська книжка з яскравими картинками лягає на стіл, діти присуваються до Луїзи ближче. Темні кіски й русява хлоп’яча маківка…
– Can crocodiles fy? – повільно вимовляє кожне слово Луїза, показує на крокодила в книжці, ще й допомагає жестом, ніби пташка летить.
– Ні, ні! – регочуться діти. – No, no! Крокодили не літають! Not fy!
Коло дверей почулося шарудіння: Алла збирається йти додому.
– Я підвезу – відривається від книжки Луїза. – За півгодини буду вільна.
– Не треба, – відказує Алла стишеним голосом. – Я вже вмовилася з Просюками…
За півгодини діти підхоплюються з місць, бо засиділися. Кузьма до Соньки:
– Гайда звідси!
Тільки їх і бачили!
Магда повертає голову від комп’ютера. Вона теж працювала, правила рецензію на збірку віршів.
– Шедевр! – хитає головою і знімає окуляри. Віднедавна почала працювати в окулярах, бо зблизька вже погано бачить.
– Ну-ну, – заохочує заінтригована Луїза, – поділися.
– От послухай… – Магда ніби чекала такої пропозиції. – Послухай! «Його геніальне могуття поціноване – це рідкісне явище на українському поетичному видноколі, бо зібране воно з отих піщинок пустелі Сахари, яку він долає на човні українських міфів, характерної ментальності нації, її безмамайних поколінь, лірики та дивних сюжетів, бездоганно заримованих поезійністю…»
– Яких поколінь?
– Безмамайних.
– Ага. Кінь на це сказав би: «Це якось не авжеж…»
Магда піднімає вгору вказівний палець: мовляв, це ще не все. І веде далі:
– «… Лукаві барви пісочно-пустельних землежителів…» – дивиться на подругу: що скажеш?
– Як ти це правиш?
– А що, це можна виправити? Ні! Місія нездійсненна! Коли, як пише рецензент, творчість майстра слова «сягнула дзвінкоголосої високості визнання»! Залишається тільки перевірити коми… Що Кінь? Коли повертається?
– За два-три дні вже буде вдома.
– Не збирається зав’язувати зі своїми рейсами? Ото вже далекобійник зі стажем… Що за дивацтва? Переходив би вже в кіно.
Ігор Кінь не мав наміру ставити крапку в своєму шоферуванні. Йому подобалися дорога, кермо і далекі рейси. Свого часу вони відтягли його від алкоголю та казино. Але річ навіть не в тому, що відтягли, – вони допомогли йому вискочити зі старої колії. Нова дорога відкрила зовсім інші можливості. Це сталося, коли він згубив усе, програвся вщент і змушений був продати квартиру за борги. Його, як прогульника та пияка, попросили покинути телебачення. Він так і зробив. Пересів за кермо. Його цілком влаштовувала ця механічна робота, зміна пейзажів за вікном, сіра стрічка дороги попереду й відповідальність лише за гігантський контейнер із замороженою городиною. Луїза була з ним у перших рейсах, а далі він сказав їй: «Досить, це не твоє, не мучся. Чекай на мене вдома». Вона погодилася. Точніше кажучи, її спина погодилася: далекі поїздки видалися їй справді тяжкими. Його життя тепер складалося з простих речей: камуфляж і вільні светри, лаконічні розмови у придорожніх кафе, «Роллінг Стоунз» на аудіодиску чи путня радіостанція, гарячий душ на заправній станції. Коли ж призвичаївся, коли дещо зрозумів про життя далекобійників, тоді й почав знімати в рейсах документальне кіно. Тиждень за кермом, тиждень удома за монтажем знятого матеріалу. Знімав фотоапаратом із відеорежимом, щоб зберегти максимальну документальність і не привертати надмірної уваги до себе. Та й професійної камери він не мав. Натомість охоче порушував операторські правила, у найсумнівніші моменти уникав конкретизації, вдавався до небезпечних експериментів і сам потрапляв у такі ситуації, у такі жорна,
