Ініціація - Люко Дашвар

— Уже йдеш?..

Вони мені? Хто питає? Насторожено дивлюся на людей: і жінки, і молодий Блек дивляться на мене так, ніби я на іспиті, ніби маю скласти його, а я вже стратила час, тож хоч обличчя не втрачу.

— Як піду? А буряки? — кажу, а в голосі знову — і знамено, і вітер, і подвиг. Начхати, що люди не бачать того. Я ж бо знаю.

Опускаюся на стільчик, як на крісло, шкребу буряки, жеру їх очима, аби не дивитися на людей. Бо зла! Така зла та скривджена, що хай вони мене краще не чіпають.

Людям не до моїх мордувань: уже надвечір’я, вечір, сонце впало, а вони не зупиняють тяжкої праці. Жінки пакують висушені буряки, Блек складає у великі торби важкі солдатські берці, потім береться допомагати жінкам, і я не витримую, здаюся.

— Ви тут цілодобово? — питаю якомога привітніше.

— А куди ж мені тікати з власної квартири? — відповідає балакуча жінка, і моє серце котиться додолу, зупиняється.

— Пакети скінчилися, — повідомляє друга жінка.

— Зранку куплю, — відказує дівчинка.

— Тоді згортаємося на сьогодні? — пропонує балакуча жінка, і моє серце знову починає битися.

Із просякнутої теплою сирістю квартири у вечір, повітря і вітер ми виходимо втрьох: я, Блек і незворушна жінка. Бо з’ясовується: дівчинка — донька балакучої жінки, тож їм простіше, не треба биту годину їхати і їхати, аби дістатися постелі, вони вдома, уже, певно, і сплять.

— До завтра? — чи то питає, чи то прощається незворушна жінка.

— До завтра, — брешу відчайдушно, дивлюся незворушній жінці в очі хоробро і безсоромно. І хай тільки спробує засуджувати чи зневажати! Хай навіть не намагається дивитися на мене з презирством! Не дістане. Я в броні з власних справ, яких ніхто за мене не зробить: Брукс, замовні тексти, зошит старого нотаріуса.

Жінка не чує моїх думок, не читає з моїх очей.

— Візьми з дому гострий ніж, якщо маєш. Рукам легше буде, — радить рівним голосом, іде геть, а мене огортає жалюгідний безпорадний розпач. От за що вона так зі мною? За що?..

— До завтра, — бурмочу Блекові засмучено: так ображені діти жаліються.

— Проводжу тебе, — чую у відповідь, дивуюся безмежно і щиро, ніби тільки цей голомозий бородань Блек один з усіх людей зміг врешті роздивитися мене справжню — і мою красу, і фантастичну неординарність. І незахищеність, раз не відпускає одну в ніч. Реальність кепкує: кинь уже носитися зі своєю красою і неординарністю, як із писаною торбою, згадай головне! «А що головне?» — гублюся. «Блек знає Германа», — нагадує реальність.

Дивлюся на Блека ошелешено.

— Справді? — питають мої очі: чи то про Германа, чи то про нічний супровід до далекого дому на Русанівці.

— Так, — відповідають його очі.

Не намагаюся уточнювати. Втомилася… від добрих справ.

І ми їдемо — маршрутка, метро. Блек мовчить. І я мовчу. Дивлюся на вогні спорожнілих вулиць, на розбурхані вітром дерева: хитаються-бідкаються, намагаються струсити з себе лахміття целофанових пакетиків, а ті всюдисущі, кружляють над містом, як привиди майбутнього. «Ще довго їхати», — думаю. Зиркаю на Блека обережно: він дивиться перед собою в одну точку так недвижно, що, здається, заснув із розплющеними очима.

— Сам напросився! — думаю.

— Запитай про Германа, — підключається реальність.

— Ще встигну.

Лівий берег. Від метро пішки на Русанівку. Дідько, чому Блек і досі мовчить? Може, він такий, як я? Бовкнув здуру «проводжу тебе», тепер іде і кляне себе подумки за ту ідіотську спонтанність, відрізає себе від мене мовчанкою. Швидше за все, бо, якби я зацікавила його хоч на один відсоток зі ста, він би вже закинув вудку.

Та Блек мовчить. Іде поряд зі мною і мовчить. В очі не зазирнути, не роздивитися, якого вони кольору саме зараз, не прочитати його думок. Дивиться вперед, спокійний. Тільки і констатую: вищий за мене — то плюс, але надто худорлявий, шарнірний. Не мій тип. І ця гола голова. І ця борідка. Геть не мій тип, не варто і дратуватися.

І я мовчу, хоча вже хочеться слів. Та всередині розростається впевненість, якої не пояснити: він першим має сказати слово. Як крок назустріч. Я підтримаю, бовкну щось у тему, потім запитаю про Германа, він радо відповість, розмова закрутиться, і, може, ми продовжимо її в моїй квартирі на вулиці Ентузіастів, бо Улька права: невипадкові зустрічі мають приносити результат хоча б у вигляді безвідповідального бурхливого сексу. Чому б не з цим бороданем? Та Блек мовчить.

Реальність радить:

— Не все втрачено. Он уже твій дім. Зупинишся біля під’їзду, подивишся йому в очі, і він — куди дінеться? — вже не змовчить, спитає: «Тут живеш?..» Ти йому: «Завітаєш?» Він: «Звісно». А далі — по плану про безвідповідальний бурхливий секс. Тільки не забудь зачинити Брукс на кухні.

Підходимо до під’їзду. Розчахую двері, зупиняюся, дивлюся Блекові в очі. Він мовчить. Мені здається, підло мовчить, нахабно, зневажливо. Пиха б’є в скроні. Дивлюся на чоловіка з викликом, штовхаю двері, щоб розчинилися ширше, суну в під’їзд. Та пішов ти! Приз мій! Бо не схибила, не принизилася, не вимовила і слова, виграла дивну дуель про мовчанку. А секс — то пусте! Не ти мені не дістався! Я тобі не дісталася! Кусай лікті!

За спиною — кроки. Іде за мною? До горла підступає переможний регіт: усе по плану? Буде секс і навіть розмови опісля? Сходи, сходи. Думки сполошилися: він хоче не просто сексу. Хоче мене. Я зрозуміла те ще в теплій сирості квартири на Нивках, коли він раптом забув про свій мобільний, застиг, дивився на мене довго. Нереально довго і відверто зацікавлено, бо я змогла те прочитати в його очах.

Зупиняюся біля дверей свого кубельця, краєчком ока бачу Блека: стоїть поруч, дивиться на мене спокійно. А він уміє тримати паузу. Я — ні. Уже ні! Збудилася, руки тремтять. Дістаю з сумки ключі, кляну брата, який залишив у мене Брукс. Тільки б не вискочила в коридор, не вчепилася в незнайомця.

— Так і буде! — підказує безкомпромісна реальність.

— Що робити? — бідкаюся подумки.

Прочиняю двері обережно. Прислухаюся: що там, усередині? Ніби тихо. Кидаю на Блека швидкий погляд: не знітився?

— Добраніч, — каже Блек.