Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло

Адріан наздогнав її у дверях відділення.

— Може, підвезти тебе кудись? Я на машині.

— Ти водиш машину?

— Так, віднедавна. Я ж уже повнолітній, — посміхнувся хлопець. — То як?

— Власне… — Лінка вирішила з’їздити додому по Сніжка.

— Хто такий Сніжок?

— Каєва улюблена м’яка іграшка. Малий без неї не засне. Коли вже прокинеться, — додала вона, втомлено усміхнувшись.

Поїхали по пінгвіна, а тоді назад до лікарні. Адам уже був там. Кай зрадів, побачивши улюблену іграшку. Він устиг отримати ліки й помітно пожвавився.

— Я біля нього залишуся, — сказав Адам. — Із ним все буде добре, просто не хочу, щоб він був тут сам. Їдь додому. Даси собі раду?

Звісно, що так. Коли взагалі траплялося, щоб вона із чимсь не впоралася?

— Я тебе відвезу, — запропонував Адріан.

— Знову? — запитала вона із вдячністю. — Ти через мене їздиш туди-сюди.

Класний був цей Адріан, їй-бо. І добре, що відвіз її додому. Лінка й сама почувалася не найкраще. Дівчина раптом усвідомила, що весь час ходила без куртки. Коли машина під’їхала до будинку, хлопець уважно глянув на неї.

— Слухай, у тебе так блищать очі. З тобою все гаразд?

— Усе чудово, спасибі.

І вже хотіла граційно вийти з машини, але раптом їй зробилося недобре. Здавалося, вона навіть сходами не підніметься.

— Почекай, я відведу тебе нагору.

Лінка слухняно дозволила вести себе по сходах, Адріан підтримував її ззаду, мов стареньку бабцю. Потому допоміг відчинити двері, посадовив на дивані, напоїв чаєм і «Колдрексом», укрив пледом.

Давно Лінці не було так гарно.

Хлопець сів біля столу, посьорбуючи зі своєї чашки.

— Як там фотографії? — запитав він.

— Які фотографії?

— На конкурс.

Лінка хотіла махнути рукою, але не мала сили ворухнутися й замість цього лише щось невиразно пробурмотіла.

— Слухай, це справді варто зробити. У тебе є щось мені показати?

— У моїй кімнаті на столі лежить білий конверт. Почекай, їх два. Можеш принести?

Адріан слухняно почалапав до Лінчиної кімнати. Він був трохи незграбний, а в шкарпетках виглядав кумедно, до того ж, на п’ятці світила дірка.

— Чекай-но, це не ті, — конверта зі своїми фотками зі студії Лінка запхнула до газетного стояка. Простягнула другий. Адріан витягнув фотографії й почав їх зосереджено роздивлятися.

— Оця класна, — кивнув на неонову вивіску на тлі костелу. — І ось ця. Я на фотографіях не розуміюся, та як на мене, це готовий матеріал для картини. Позичиш мені цю фотку? Можна, я це намалюю?

— Ну звісно, — Лінка позіхнула, бо раптом відчула, як страшенно змучилася. — Бери все, що хочеш.

— Ти повинна взяти участь у цьому конкурсі, можеш виграти.

— Дай спокій. Я так не думаю. Я вже кілька місяців як не зробила жодного знімка.

— Але чому?

— Життя дістало. Та що там казати, — і вона виразно засмутилася.

— Справді можна позичити?

— Звичайно.

— То я вже піду, ти втомилася. Дзвони, якщо буде потрібно. У тебе є мій номер.

— Все нормально, зі мною все окей.

Адріан у цьому явно сумнівався, та зрештою натягнув куртку, вбрав черевики й захряснув за собою двері.

IV

Мабуть, із нею справді було все гаразд. Уранці Лінка прокинулася бадьора й із чудовим настроєм. Адам надіслав есемеску. По обіді вони з Каєм повертаються додому, бо малому помітно покращало. Лінка випила велику каву з молоком і навіть вирішила підсмажити собі яєшню. Вона й не пригадувала, коли востаннє їй було так класно. Конкурс конкурсом, та принаймні можна клацнути кілька фоток. Наче випередивши її бажання, уночі випав сніг, укривши білою периною будинки й дерева. Надворі було так гарно. Виходячи з дому, Лінка ще не уявляла, що саме фотографуватиме, але вже відчувала знайоме свербіння в долонях, дивне піднесення. Вона чекала на розвиток подій, на ідеї, які завжди приходили несподівано. Це було неймовірне відчуття. Їй хотілося стрибати від радості.

Жодних особливих планів у неї не було. Лінка вирішила просто йти вперед. Перетнула Гжибовську площу й старі будинки на Порожній. Зупинилася перед понищеними фасадами.

Її завжди вражало, що поруч із новими хмарочосами, які виростали в цьому місті мов гриби після дощу, знаходилися будинки, призначені хіба що на злам. Невже в них хтось жив? Дівчина клацнула кілька знімків, і тут у кишені завібрував сигнал есемески.

«То що з походом до кіно?» — писала Каська.

Ой леле! Через усю цю історію з лікарнею вона геть забула! Почала відписувати, та потім вирішила подзвонити. Набрати бодай кілька простих речень закоцюблими пальцями виявилося не так просто. Дівчата домовилися, що коли Лінка геть змерзне, то заскочить до Каськи випити чаю, і тоді вони вирішать, що робити далі.

— Залазь! — побачивши Лінку, Каська зраділа. — Ти схожа на сніговика.

Вона справді змерзла, та водночас була збуджена. Їй знову хотілося фотографувати й вона почала серйозно думати про участь у конкурсі.

— Що ти робиш? — запитала Лінка подругу, уже здалеку помітивши на столі папір та олівці. — Що це таке?

Підійшла ближче. Кольорові фігурки з виразними обличчями, хмаринки з текстом.

— Ой, не дивися, воно невдале. Я хотіла намалювати комікс у стилі фентезі, щось мені таке стрілило. Та здається, я волію інший стиль.

— А в тебе є ще?

Каська витягла із шафи цілий стос течок.

— Почекай, покажу тобі свої улюблені. Ось, наприклад, історії з дитячого будинку.

— Неймовірно! Комікс про дитячий будинок?

— Ну, звісно. Розумієш, у дитячому будинку іноді трапляються події, як у пригодницькому фільмі.

Лінка заглибилася в читання. Комікс і справді був класний, Лінка раз у раз вибухала сміхом. Каська глянула їй через плече й показала пальцем.

— Оцю дівчинку я дуже любила, Вероніку. Але її вдочерила якась родина, і вона виїхала до Франції. Це було давно, нам було, може, років по десять, ми дуже з нею здружилися. Розумієш, у дитячому будинку це найстрашніше: буває, що подружишся з ким-небудь, а він просто зникає із твого життя… Усі завжди обіцяють, що будуть провідувати, писати, але цього ніколи не стається. Нове життя поглинає, бо раніше це був якийсь його замінник. То я її змалювала в коміксі. А це Хелька-Звабниця.

— Хто?

— Така дівчина, куховарка, за якою всі мужики шаленіли, і ніхто не розумів, як їй це вдається.

— Може, треба це надіслати до якогось видавництва…

— Та що ти, воно того не варте, такі дурощі.

— Дурна ти, комікс суперовий! Між іншим, тобі не здається, що школа нас обмежує? Ти малюєш, я фотографую, а в школі воно нам ні до чого.

— Узагалі-то так. У нас украли дитинство й наказали зубрити якісь премудрості. Мені ще раніше, ніж тобі.

— Як