Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

Марго страждала. Та більше від сорому, який переживала при кожній зустрічі з Данилом. Соромилася, що відкрилась. Було б краще, коли б він нічого не знав. А ще краще — не бачити його. Ніколи.

Одного разу на практичних заняттях помітила у хлопця на шиї маленького хрестика. Ніхто на курсі хрестиків не носив, бо всі були комсомольцями. Спочатку здивувалася, навіть підійшла ближче, щоб роздивитися. Потім зневажливо посміхнулася.

Того ж дня про хрестик дізналася заступник директора технікуму, худорлява сорокарічна жінка, з тих показово зразкових, що робили одне, говорили друге, а думали третє. Завжди в одязі темного кольору, по-військовому підтягнута, а маленькі круглі очі ховалися за товстими лінзами окулярів. Між собою студенти називали її Совою, бо, коли читала лекції, часто знімала окуляри, стояла мовчки, суворо вдивляючись у їхні обличчя. На другий день зранку вона викликала Данила в кабінет і, щойно той зайшов, наказала:

— Ану ж підійди до мене і розстібни сорочку.

Хлопець не відразу зрозумів, що вона хоче, і здивовано глянув їй в обличчя.

— Я кому сказала! — підвелася жінка за столом. Швидко підійшла сама і почала розстібати на сорочці верхнього ґудзика.

Дань зніяковіло відступив, та Сова вже тримала на долоні маленького хрестика.

— Що це таке? — з силою рвонула мотузок, і хрестик випав із долоні на підлогу.

По тілу Данила пробігла судома, він пополотнів і аж хитнувся.

— Як ви смієте? — запитав ледь чутно. Нахилився підняти хрестика, але не встиг — начищений до блиску чобіток наступив на маленьке розп’яття.

То був переляк людини, що мала владу над іншими й не чекала, що хтось зневажить у ній ту владу, — юнак відштовхнув її, не розрахувавши сили, й вона упала, тільки в повітрі майнули чобітки. Зарепетувала, забувши про статус, посаду і все, на чому тримався авторитет. А Дань мовчки підняв хрестика, затиснув у руці й вийшов із кабінету.

До вечора його ніхто не бачив: ні в технікумі, ні в гуртожитку. Перші Юркові слова, які почув, коли зайшов до кімнати, були: «Що ти наробив — тебе цілий день мало не з собаками розшукували?»

Данило винувато глянув на брата, сів на ліжко й тихо промовив:

— Будеш довчатися без мене. Але це ж нічого, правда? Це ж не рік — кілька місяців, і все.

— Що ти мелеш? — не зрозумів Юрко. — Краще розкажи, що трапилося, — весь технікум на вухах стоїть, мовби ти Сову вдарив?

— Не вдарив, а тільки штовхнув, — уточнив Данило й безнадійно махнув рукою, — але то вже однаково…

Брати деякий час мовчки дивилися один на одного. Першим знову заговорив Юрко:

— Треба йти проситися. Підемо зараз — я знаю, де вона живе.

Дань заперечливо похитав головою:

— Не поможеться. Та й не піду я. Тим більше, що й сам їй ніколи не прощу.

Наступного дня, коли викликали в кабінет директора технікуму, там на нього чекав не тільки директор, а й батько. Данило не бачив його більш ніж два роки і в першу хвилину розгубився. Якийсь час мовчки розглядали один одного. Хлопець помітив, що батько почав сивіти, схуд і щось змінилося в ньому. Здалося, немов у погляді додалося людяності. Але він помилився. Батько підійшов і несподівано вдарив його по обличчю. Дань аж хитнувся від того удару, а Григорій, мало зважаючи, де перебуває, закричав:

— Як ти посмів! Тепер, сучий сину, на колінах будеш вимолювати прощення! А ні — начувайся. Пожалкуєш у мене, що на світ народився.

— Я й так жалкую, — промовив Данило, тримаючись рукою за щоку. — Жалкую, що народився, жалкую, що живу, вчуся у цьому технікумі. Ти ж знаєш. Правда, знаєш? — говорив, ніби до чужого, оминаючи слово «тату».

— Диви, воно щось іще й меле, — уїдливо проговорив Григорій. — Чужі діти за щастя мають вчитися, а йому завжди все не так. Придурок, ти ж два роки провчився. Де два — майже три. А тепер все коту під хвіст? Ні, не думай, що будеш робити, що хочеш, — посварився пальцем перед самим обличчям сина, — я тобі не дам. Де нам знайти Ольгу Павлівну? — повернувся до директора. — Бо цей гівнюк довго тут буде вигинатися…

- Її кабінет неподалік, — директор технікуму дивився з досадою на батька з сином, які були надто чужими, щоб зрозуміти один одного. — Тільки вчитиметься він далі чи ні, — кивнув на Данила, — залежить тепер не лише від неї.

— Я проситися не піду, — Данило відступив до дверей, ніби хотів вийти з кабінету.

— Що? — підскочив до нього Григорій. Замахнувся, та Данило перехопив руку і, міцно тримаючи, якийсь час дивився йому в очі. Батько обм’як, смикнув руку й процідив крізь зуби: — Забирай свої бебехи, раз уже відучився. — І додав загрозливо: — Тепер поїдемо додому.

— Я не поїду додому, — заперечив Данило. — Мені там нічого робити.

— Поїдеш, — люто глянув на нього Григорій. — Не зуміла нога свиняча на столі лежати — лежи під столом. В армію весною підеш. Там тебе научать жити. А волочитися по світу я тобі не дам. Ти в мене ще заплачеш за цим технікумом.

За всю дорогу вони не обізвалися один до одного й словом. Збоку здавалися випадковими попутниками. Тільки придивившись, можна було помітити схожість між цими двома.

Данило відчував, як за роки навчання скучив за домівкою, але боявся Мартиної ненависті, бабиних докорів і батькового деспотизму. Захвилювався, коли вийшов з автобуса і на нього глянули вікнами знайомі селянські хати. Почувався, мовби зрадив чи обдурив когось рідного, а той рідний радів із того, що бачить його, і зустрічав любов’ю. Ішов попереду, батько — за ним, наче вів під конвоєм.

Маріуца з несподіванки зойкнула і кинулася до онука, а потім відступила й заплакала, бо Григорій прямо з порогу заявив:

— Відучився. Майже три роки штани протирав, а тепер без освіти й без диплома. Ні, хлопчику, — те «хлопчику» прозвучало з такою погрозою, що Данилу захотілося відштовхнути Григорія від дверей і втекти з хати, — не я буду, якщо не скручу тебе у баранячий ріг. Тепер твої витребеньки тобі гикнуться, і не один раз.

Увечері Маріуца дорікала онуку: і за те, що не довчився, і за те, що так довго не приїжджав.

— Думала: умру й не побачу. Ростила, ростила… — зітхнула, а потім ніби спохватилася: — Не бійся — він в армію тебе не виправить, бо тобі ж тільки весною виповняться роки. Може, на якусь роботу влаштує в колгоспі.

— Виправить, — посміхнувся Данило. — Це ще добре, що серед зими не беруть, а