Присмак волі - Володимир Кільченський

— Такі кожухи довелося зіпсувати!.. Чому вони втікали?

Підлужний підскочив до московітського обозу з державцями і побачив, що серед них чимало вбитих та поранених. Бувалі козаки вже прийшли на допомогу: зупиняли кровотечу та перев’язували рани.

Андрій побачив ратника, який, кволо махаючи рукою, кликав до себе, просячи надати допомогу. Коли наблизився, той показав поранення, прийнявши з живота руку, якою він стримував витік крові. Андрій зняв зі спини мішок і, попорпавшись в ньому, дістав перев’язи. Розірвавши на пораненому одіж, добрався до рани, з якої сочилася чорно-червона кров.

— Дісталося тобі, братчику! — оглянувши поріз, забідкався Андрій, а потім притиснув рану і вичавив з неї згустки крові.

У його мішку був сухий подорожник, який дуже знадобився. Притуливши пораненого до дерева, обмотав його перев’язом навколо тулуба. Закінчивши справу, Андрій підбадьорливо мовив до ратника:

— Заживе! Ще й не такі порізи заживлялися... Повернешся до своєї Москви!

Поранений ратник затуманеним поглядом дивився на Андрія, а тоді стиха вимовив:

— Не с Москви я, братец... Із Сєвска ми. Царских посланцев вели к Богдану вашему.

Андрій не став надокучати йому розмовами, а заходився допомагати іншим. Поранених поклали на санях, турботливо понакривавши кожухами, знятими із забитих ляхів! Козаки ходили навколо, визбируючи зброю і теплу одяганку. Звідусіль чулися здивовані голоси: «Ви погляньте, у них навіть холоші кожушані! Добре ляхи одяглися... Можна і на снігу спати...»

По засніженому переліску зганяли коней, що порозбігалися після втрати своїх господарів. Андрій нарешті звільнився від клопотів і підійшов до Орлика. На снігу побіля нього побачив кров’яні плями і, оглянувши коня, помітив глибокий поріз на шиї.

— Ану, Орлику, показуй, що це в тебе...

Кінь сумирно стояв і засмученим поглядом дивився на Андрія, раз по раз перебираючи ногами від занепокоєння. Швидко знайшовши Петра Гусака, Андрій схвильовано розповів йому про поранення коня. Сотник розуміюче вислухав і, сідаючи на свою Паву, кивнув у бік декількох десятків коней, промовив:

— Бери найліпшого!.. Скажеш, що я дозволив!

Здивований Андрій дивився вслід сотнику, але та порада була слушною: Орлик не зможе найближчим часом носити його на собі. І Андрій неспішно побрів до табуну коней, що норовилися і не підкорялися козакам, які намагались їх пов’язати. Він відразу кинув погляд на високого жеребця смолистої масті і, діставши з мішка шматок загреби, став наближатися. На віддалі простягнув руку в його бік і, тримаючи загребу, лагідно примовляв:

— Який добжий кінь.... Поїж загребу. Тихо, тихо будь...

Жеребець, поглядаючи на Андрія, невдоволено форкав ніздрями, а коли козак пестливо погладив його по щелепі, дав узяти себе за вузлу. Андрій гладив коня, розмовляючи з ним, вставляв у фрази польські слова, а коли той перестав форкати, простягнув на відкритій долоні загребу, і жеребчик, втягнувши в себе повітря, понюхав гостинець. Козак заохочував:

— Бери, забирай... Це смакота, а ти ж голодний...

Смоляний жеребчик, поводивши якусь мить губами по загребу, забрав його.

Підлужний задоволено погладив шию скакуна, оглянув тулуб та гомілки, перевірив цілість стремен і, взявшись за вузду, ступнув ногою в стремено й миттєво опинився в сідлі. Буйко, так уже подумки назвав жеребця Андрій, сіпнувся з місця, але міцні руки їздця стримали його норов. Кінь, нервово тупцюючи на місці, косив очима на Андрія, проте вгамувався після ласкавих слів нового господаря. Андрій направив Буйка в поле і, проскакавши по колу, повернувся до Орлика. Обнявши свого коня, нашептав йому у вухо:

— Ти, Орлику, не ображайся... От одужаєш, і знову будемо разом!

Валка витягнулася, готуючись повертатися в Чигирин, і Андрій, прив’язавши Орлика до сідла Буйка, вирушив разом з усіма в дорогу. Дійшли до Чигирина вже в темряві і стали допомагати пораненим московітам, ляхам та своїм. Андрій разом із Яремою взявся допомагати пораненому ратнику із Сєвська, а той, уже отямившись, признав Андрія і ледь помітно приязно посміхнувся до нього.

— Що мучить рана — не переймайся. Тут знахарі щодня й не такі рани бачать, згоять... — заспокоював московіта Андрій.

А тоді, затримавшись, запитав:

— Як же звати тебе, ратнику?

Поранений, махнувши рукою, попрохав його нахилитися ближче і стиха промовив:

— Баранов Владімір... Сам із Сєвска, у воєводи нашего... Упрашивал, хотелось с казакамі повідатца.

Андрій вислухав і, поклавши руку йому на плече, довірливо промовив:

— Я попрохаю нашого знахаря Устима, нехай огляне твою рану... І травки тобі знайду доброї, живи...

Коли допомогли пораненим, Макар став скликати своїх на відпочинок до Йосьчиної стодоли.

Уранці Макарову десятку ніхто не турбував, і після тяжкого дня та ночі хлопці відлежалися на славу. Неспішно привели себе до ладу, повкладали набої до ладівниць і, поснідавши, стали готуватися до від’їзду на Січ. Андрій пішов у стайню глянути на Орлика і, як завжди, прихопив із собою загребу, щоб поділити її поміж обома конями.

Рана на шиї коня запеклася кров’ю. Оглянувши його уважно, Андрій зітхнув із полегшенням. Буйко стояв поруч і, коли побачив у руках Андрія загребу, потягнувся до неї губами. Андрій посміхнувся і, переломивши хліб, простягнув половину Буйкові. Не роздумуючи, жеребець став відривати шматки плескатої загреби, доки не забрав усе до крихти. Тоді Андрій простягнув другу половину Орликові, і