Свої - Анна Чмутова

— Такий рівень секретності? — Микита підіймає брови.

— А ти думаєш, що компанія-лідер у декількох областях винаймає на роботу всіх, кого заманеться. Вони ще й на детекторі брехні перевіряють кожного — від керівника департаменту до прибиральника на дворі.

— І що нам робити?

— Чесно? Поки не зрозуміла. Але щось мені підказує, що розпил державних коштів не може бути — без кого?

— Без шахраїв?

— Угу, у державі, — зітхає Соля. — Думаю, що загальне про компанію ми вивчили. Тепер треба пошукати в державних документах. Скласти список тих, хто до цього причетний у принципі. Подумати, хто може отримати вигоду. І пошукати, хто з них протягом декількох місяців після підписання угоди з Гмирею, робив велику покупку.

— Тобто це все те, що є вже в деклараціях за цей рік?

— Нам може дуже пощастити, якщо це так. Отже, дивимось, хто працює в цій галузі в міністерствах і шманаємо їхніх родичів у деклараціях.

— І що із цього робити мені?

— Поки займайся своїми справами. Я тобі завтра скину матеріал, який треба перевірити.

— Слухай, а цей же формат розслідування не зовсім наш?

— Не наш. Але Мар’яна вирішила розширятися. А якісна робота стане плюсом і підвищить наші рейтинги в принципі.

— То на нас зараз покладено ледь не всю долю редакції?

— Виходить, що так. Гаразд, мені вже час іти, — Соля скидає в сумку свої речі з робочого столу. Вона користується сьогодні своїм положенням і просить Мар’яну відпустити її раніше. Аргументує тим, що їй треба підготуватися до зустрічі з Макаром Гмирею. Шефиня погоджується. Але наставлення робить серйозне:

— Ти пам’ятаєш, що до нього в довіру треба дуже гарно вписатися?

— Пам’ятаю. І в цей момент відчуваю себе шахрайкою. Начебто дуже незаконним шляхом я здобуваю собі цю довіру.

— Не вигадуй. Ти ж не будеш ритися в його документах. Принаймні зараз.

— Агов, Мар’яно, я не збираюсь ритися в чужих документах! Думаю, що за це можна отримати і кримінальні впровадження.

— Авжеж можна. Але якщо для гарної справи, то існує презумпція невинуватості.

— От дякую. Це неймовірно допоможе мені, — не без сарказму відповідає начальниці.

— Не починай. Тобі можна з ним поспілкуватися, на що-небудь натякнути, стати ближче. А там і до роботи його потрапиш. І із секретаркою познайомишся. Знаєш, наскільки багато знають секретарки? Якщо вони там не для декорації, звісно.

— Може, у нього взагалі секретар. Ти думаєш якимось мізогінськими стереотипами.

— Ти мене за кого приймаєш?

— За бультер’єра, який вчепився в справу, де поки не видно жодного чіткого контуру.

— Ось наша задача — знайти цей контур. Гаразд, є в мене один знайомий у міністерстві. Я запитаю, чи може він якісь думки назвати нам. Поки — йди готуватися до зустрічі. І бажаю тобі успіху.