Помилка - Світлана Талан

– Приїде. Куди їй подітися? Крім тітки Тоні, у неї нікого немає, – сказала сусідка.

Тітка Валя поспішила додому, а Вероніка пішла доїти Зірку. Корова не забула її. Вона довірливо потерлася мордою об плече Вероніки. Дівчина обняла корову за шию, чмокнула її в «зірочку» на лобі й сказала:

– Спасибі тобі, Зіронько.

У корівнику приємно пахло сіном, молоком і тілом Зірки. Усе таке знайоме й рідне! На мить Вероніці здалося, що все як раніше. Зараз вона принесе в дім відро з парним молоком, а мама подасть випрану марлю.

– Ціди молочко, донечко, – скаже.

Вероніка не помітила, як сльози самі закапали з очей. Зірка, відчувши настрій господині, притихла і не поворухнулася, аж поки Вероніка не здоїла її до кінця.

Рано-вранці Вероніка виганяла корову на пасовище, коли її погукала тітка Тоня.

– Вероніко, це ти? – запитала сусідка, примруживши очі.

– Здрастуйте, тітко Тоню, – відгукнулася Вероніка. – Так, це я. Ви щось хотіли?

– Підійди ближче, треба поговорити, – попросила старенька. Вона намацала лавку біля свого паркана й присіла.

Вероніка примостилася поруч.

– Вам потрібна моя допомога? – спитала вона в сусідки. – Так я завжди готова.

– Уля вчора ввечері приїхала додому, і її відразу забрали народжувати. Так я от подумала, що треба б їй віднести поїсти. Зараз такий час, що навряд чи там добре годують, якщо взагалі дають їжу. Шкода дівку, адже непогана вона, добра. Якби не ця вагітність…

– Не переживайте, – зраділа Вероніка. – Я зараз приготую що-небудь, молочка візьму свіжого й збігаю до неї. Як вона? Чула, що Уля хворіла.

– Не знаю, ой, не знаю. Тільки живіт у неї дуже вже великий. Улька сама така худюща, а живіт більший за неї саму. Я хоч і підсліпувата, але це розгледіла. Здається мені, що з нею щось не так, – зітхнула старенька. – Неспокійно мені.

– Усе буде нормально, не переймайтеся. Раз Уля потрапила до рук Гната Максимовича, значить, усе буде добре. Може, прийти і вам що-небудь приготувати?

– Не треба. Картоплю я собі сама відварю, а ти краще до неї сходи, дізнайся, як там вона, а завтра тоді мене до неї зводиш. Домовилися?

– Буде зроблено! – Вероніка підскочила й моторно побігла додому. Їй треба було встигнути приготувати сніданок, поки не прокинулася дитина.

Вероніка здалеку помітила Гната Максимовича, який сидів на лавці біля фельдшерсько-акушерського пункту й курив. Скільки себе пам’ятала Вероніка, він тут працював. Змінювалися санітарки, і тільки він був незмінним і незамінним. При пункті було дві палати. Одна для породіль, інша для хворих. Гнат Максимович був не тільки фельдшером, він і акушер, і терапевт, і взагалі лікував усіх удень і вночі. Тільки в критичних випадках викликав машину з райцентру, щоб направити хворого на лікування до вузького спеціаліста. Якщо потрібна була допомога лікаря серед ночі, то всі бігли до нього додому, знаючи, що його будинок ніколи не замикався. І Гнат Максимович поспішав на порятунок у будь-яку негоду. За це односельці ставилися до нього з великою повагою. Навіть його ім’я вимовляли ввічливо, найчастіше називаючи позаочі «наш Максимович».

– Добрий день! – привіталася Вероніка, і, не чекаючи вітання, запитала: – Як там Уля? Не народила ще?

– Народила, – без ентузіазму відповів Гнат Максимович і дістав із пачки чергову цигарку.

І тільки зараз Вероніка помітила, що чоловік чимось заклопотаний.

– З нею… З Улею все гаразд? – обережно запитала вона.

– Не зовсім.

– Я можу її відвідати?

– Не поспішай, – сказав Гнат Максимович, затягнувшись димом. – Сядь, розмова є.

Вероніка тихенько примостилася на краєчок лавки. Їй стало тривожно і страшно.

Вона боялася поставити запитання, просто сиділа мовчки, чекаючи, поки Гнат Максимович докурить. Він зробив останню затяжку й кинув недопалок у металеву бочку з водою, яка була наполовину вкопана в землю.

– Увечері в неї почалися перейми, – промовив фельдшер, – і тільки вчора я вперше побачив її медичну картку. Виявляється, у неї проблеми із серцем.

– Проблеми із серцем? Серйозні?

– Настільки, що їй не можна було заводити дітей. Я, звичайно, відразу викликав із міста кардіолога, бо її відправляти було вже пізно, але в них вічні проблеми із заправкою «швидкої». Ось сиджу чекаю. Обіцяли до обіду привезти фахівця, – сказав Гнат Максимович, вдивляючись у дорогу, – а їх усе немає й немає.

– Пообіцяли – значить приїдуть, – сказала Вероніка неуважно. – Так до неї можна чи ні?

– Сподіваюся, що вони приїдуть вчасно, – зітхнув чоловік. – Я ось про що хотів тебе попросити. Уляна мені не зізналася, від кого народила, але ти запитай її, так, про всяк випадок.

– Вона може й мені не зізнатися. Та й яке це має значення?

– Ех, ти! А ще майбутній лікар! – похитав головою Гнат Максимович. – Я ж тобі сказав, що погана вона, бажано б батька знайти про всяк випадок. Мало що…

– Я постараюся дізнатися, – упалим голосом пообіцяла Вероніка. – Її можна погодувати?

– Погодуй. Невідомо, коли їй дадуть поїсти.

– Я пішла.

– Не забудь одягти халат! – гукнув їй навздогін Гнат Максимович.

Вероніка прочинила палату, і перше, що впало їй в очі, – це Уля, яка лежала під крапельницею. Обличчя було білішим від простирадла, яким її прикрили, а губи мали фіолетово-синюшний відтінок. Уля побачила Вероніку, і на її обличчі з’явилася слабка усмішка.

– Улечко, мила, здрастуй!

Вероніка поцілувала впалу щоку дівчини.

– Привіт, – тихо сказала Уляна й погладила руку Вероніки. – Як добре, що ти прийшла. Я так на тебе чекала!

– Хвались, кого народила.

– Там, подивися. – Уля очима вказала на дитяче ліжечко в кутку палати.

Вероніка підійшла, заглянула в ліжечко.

– Їх… Їх тут двоє!

– І обоє мої, – сказала Уляна.

– І хто в нас?

– Дівчинка і хлопчик! – з неприхованою гордістю сказала Уля.

– Ну ти даєш! Оце так молодчина! Вітаю! – сказала Вероніка й сіла на стілець біля ліжка подруги. – Сплять янголята. А ти як почуваєшся?

– Думаю, що Гнат Максимович тобі все розповів.

– Я принесла тобі поїсти, – змінила тему Вероніка. – Давай я тебе погодую.

– Встигну ще поїсти. Мені треба з тобою поговорити, бо як приїдуть лікарі…

– Про що?

– Про моїх діточок. Я прошу тебе, Вероніко, вислухай мене й не перебивай, у мене дуже мало часу… – почала швидко говорити Уля, немов її хтось квапив.

– У нас буде ще багато часу, – сказала Вероніка, узявши її слабку худеньку руку у свою. – Ми ще цілий місяць будемо тут, я у всьому тобі допомагатиму…

– Прошу, вислухай мене, – урвала її Уля. – Я не знаю, що зі мною буде через годину. Своїм дітям я дала імена. Дівчинку я назвала Діаною, а хлопчика