На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Всі ці плачінти мали дівочу гнучкість і таким чином пристосовувалися солодко або так, як хотів гість, і з кожним гостем поводилися по-іншому. Плавно влітали, довірливо, наче ластівки у своє гніздо, до уст молодого секретаря Пепперля. Шанобливо церемонилися, коли за них брався сам директор Гусарек, наче не були впевнені, чи задоволення від таких приємностей відповідає батьківській особі шефа калькуляції. Бо було навіть дивно, що він міг мати ще якісь вподобання, окрім калькуляційних турбот. Швидко і приховано, неприглядними крочками вони прослизали до нутрощів інженера Уолз’ю, та не інакше все ж, як через рот, який ледь відчинявся і був дуже старанно замурованим. Так, ніби першою передумовою їжі було, аби відчути всю ту натуральну, а тому й сором’язливу функцію їжі, тож і самі плачінти соромилися, що вони тільки цьому й служать. Та коли потужний директор Якобс задоволено обертав ними в урочистому танці губ, щелеп і зубів, вони набирали гордовитості, навіть індивідуальності. «Я не є будь-якою плачінтою, я та єдина і не інакша, бо мене цінують і люблять». Або ж навпаки. Сумно втрачали не тільки привабливість, а навіть цінність, будучи приниженими до обов’язку смакувати, або й всього лиш підкріпляти нікчемне, хоч і добре закрите одягом тіло ідеаліста, директора Мандля, який говорив тільки про карпатське дерево, бо постійно марив і мріяв про далекі Карпати, про запінений Рабинець, про бурхливий Черемош. З тілесних приємностей він цінував лише мед і каву, бо вони допомагали йому перенестися у сфери мрій.
Пепперль жартував:
— Старе правило для поїдання плачінт є таким, щоб заповнювати собі рот настільки щільно, щоб не можна було вимовити: ппапп, ппфаф. — На підтвердження цієї заяви Пепперль проекспериментував, заповнив рота і ледь зміг видавити з себе: пфафф. Він іронічно посміхався, а глянувши з бунтівною повагою на директора Гусарека, додав: — Саме звідси взялося слово Пфафф, бо клерикали так напихаються.
Гусарек, що їв систематично, глянув на нього з німим докором, а Мандль задля примирення відгадав думку старшого колеги:
— Ах, наш ліберал Пепперль шукає собі антиклерикальних імпульсів.
Використовуючи спокій, Мандль знову висвітлював свої аргументи:
— Треба констатувати і визнати, що це не тільки був найуспішніший з наших бізнесів на континенті, але й найспокійніше і відразу розв’язаний. Покажіть мені ще іншого постачальника, котрий би так лояльно, так елегантно справився з обов’язками, як директор Фока.
Директор Якобс гугняво засміявся в середині грудей: His lordship the peasant[89] — хоч він ще й не доїв ягнятини, а вже крадькома куштував плачінти, був цілком спокійним, терпеливим і багатослівним.
— Ах, мій друже Мандль, я розумію ваші шляхетні слабинки, бо цей стиль мені знайомий ще з Росії. Щоправда, там це часом попахувало філантропійною сльозинкою для бідного народу, іноді якимось сектанством, а траплялося й — повірте мені — навіть пекельно непрактично, бо — бунтом. А тут на філантропії Мандля, на його дружбі з простолюдом ми зробили прекрасний бізнес. Але не всі мрії збуваються повністю. Треба бути тверезим. Після розумувань і пояснень інженера Уолз’ю мені заокруглилася пекельна тверезість шефа: не вдасться затягнути! Бо після першої успішної справи можуть прийти погані. Нехай пруссаки намагаються, ну і нехай тих просвічують — ха-ха-ха… — директор Якобс сміявся гучно, з глибини потужних грудей. Потім знову обережно взявся за їжу, кусаючи сильними щелепами так міцно, що тільки цим одним вже нагадував староруських героїв.
Мандль йому не відповідав, йшов далі за своєю думкою:
— Ще раніше Зариґа запропонував, аби пригостити наших постачальників, запросивши їх на якусь забаву у їхньому стилі. Якщо вже віддаємо карпатські ліси пруссакам, — які вже і так там крутяться — то нехай на згадку у тих людей залишиться пам’ять про нашу поведінку — для порівняння. Це дрібниця. Нам не обов’язково цим шефові забивати голову.
Систематичний директор Гусарек, котрий ніколи не робив двох справ одночасно, заперечливо захитав головою. І тільки коли покінчив з ягнятиною і старанно витер рот, відповів:
— Я розумію вашу австрійську Gemütlichkeit[90], бо подібні слабинки не були чужими й мені, але обтяжувати адміністрацію витратами? Ні, ніколи! Саме це полюбляє Зариґа, але тепер він і сам відпаде.
Інженер Уолз’ю сором’язливо додав:
— Я про це вже говорив з шефом. Його відлякують не витрати, бо, як ви знаєте, він не лише не є penny wise[91], а швидше, коли пронизує справу до кісткового мозку, то може видатися і pound-foolish[92]. Бо тоді видобуває з кишені усе там, де який-небудь вузьколобий із синів Джона Булла розкричиться, що от-от впаде на голову своєму parish на хліб з його ласки. Опір шефа проти таких витрат береться з того, що нам так не годиться. Бо таке нагадувало б яких-небудь янкі з Вайлдвест і з Фронтірз, котрі за забаву, за горілку, за якісь дрібнички видурюють у тамтешньої червоношкірої темноти цілі території і краї. We are but honest brokers[93], і якщо на щось і будемо тратитись понад заплановане, то на християнські місії, на підтримку поважних підприємств, але не на забаву чи на пияцтво. Ні на що нечисте.
Мандль з труднощами ковтав ці слова, немов давився ними. Швидко запивав медом, щоб їх легше проковтнути. Запивав навіть більше, ніж зазвичай, тому замість того, щоб остудити інженера, промовляв все тепліше, майже відверто, ніби хотів того захопити:
— У цьому є певна людяність, навіть педагогіка, щоб брати по-людськи участь у звичаях людей, якщо вони є вираженням добрих намірів. Я буквально соромлюся того, що після тієї гостинності, з якою мене там скрізь приймали навіть найбідніші, тут на чужині я не спромігся ні на що стосовно тих людей. Запевняю вас, що хоч я і там попивав одне й інше, то ніколи ні разу не закралося щось нечисте, бо над усім панувала чиста людяність. Я пригадую вечір
