Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

моїх послуг; нещастя, що спіткало герцогиню, змусило мене забути її останню записку й піднести голос на її захист. Одіславши листи міністрам, я негайно покинув Женеву. Прибувши на вулицю Анфер, я послав головним редакторам усіх газет циркулярний лист такого змісту:

«Пане,

Прибувши до Парижа 17-го числа цього місяця, я 18-го числа написав панові міністру юстиції листа, щоб довідатися, чи отримав він лист, який я адресував герцогині Беррійській і який мав честь відправити йому 12-го числа із Женеви, і чи зволив він передати його пані герцогині.

У той самий час я попросив у пана міністра юстиції дозволу відвідати принцесу в замку Блай.

Пан міністр юстиції зволив відповісти мені 19-го числа, що він передав мої листи панові голові ради і звертатися мені треба саме до нього. Через це 20 листопада я послав лист панові військовому міністру. Сьогодні, 22 листопада, я отримав його відповідь, датовану 21-м числом. Він із жалем змушений повідомити мене, що уряд не визнав за можливе задовольнити моє прохання. Це рішення робить зайвим інші клопотання перед владою.

Пане, я ніколи не був такий самовпевнений, щоб вважати себе у змозі одноособово виступати на захист знедолених, на захист Франції. Якби мене допустили до найяснішої полонянки, я запропонував би їй у нинішніх обставинах утворити раду з осіб набагато освіченіших, ніж я. Окрім поважних і прославлених державних мужів, які вже пропонували їй свої послуги, я наважився б звернути увагу принцеси на таких людей, як пан маркіз де Пасторе, пан Лене, пан де Віллель і т. ін., і т. ін.

Тепер, пане, коли влада відмовила мені, я маю право діяти як приватна особа. Мої «Записки про життя і смерть пана герцога Беррійського» разом з пасмом волосся вдови, що знемагає нині у в’язниці, спочивають на серці того, чию схожість із Генріхом IV довершив кинджал Лувеля. Я не забув цієї нечуваної честі, за яку зобов’язаний сьогодні віддячити сторицею, і цілком усвідомлюю свій обов’язок.

Залишаюся, пане, і т. ін.

Шатобріан».

Поки я складав цього циркулярного листа, мені вдалося переправити пані герцогині Беррійській оцю записку:

«Париж, 23 листопада 1832 року

Пані,

12 листопада в Женеві я мав честь написати Вам уперше. Цей лист, де я благав Вас виявити мені честь і вибрати мене одним із Ваших захисників, був надрукований у газетах.

У справі Вашої Королівської Високості може виступати кожна приватна людина, яка, не бувши уповноважена Вами, має важливі повідомлення, проте якщо Вам бажано, щоб захист вівся від Вашого імені, то таку високу місію треба доручити не одній людині, а раді, утвореній з політиків та юристів. У цьому разі я просив би, щоб Ви зволили призначити моїми помічниками (разом з особами, на яких Ви вже зупинили свій вибір) пана графа де Пасторе, пана Іда де Невіля, пана де Віллеля, пана Лене, пана Руає-Коллара, пана Пардессю, пана Мандару де Вертамі та пана де Вофрелана.

Я також вважав, пані, що треба було б включити до цієї ради кількох людей, обдарованих великим талантом, але які дотримуються переконань, протилежних нашим; проте це могло б, мабуть, поставити їх у хибне становище, змусивши їх пожертвувати честю і принципами, на що люди високого розуму і непідкупної совісті погодитися не можуть.

Залишаюся і т. ін.

Шатобріан».

Отже, я, старий служака, поспішив стати до лав і піти в атаку під прапором колишніх моїх полководців: влада кинула мені виклик, і я прийняв його. Хто міг подумати, що від могили чоловіка доля приведе мене до в’язниці дружини?

Хай навіть мені призначено було залишитися на самоті, хай навіть дії мої йшли на шкоду інтересам Франції, я не міг учинити інакше – мене вів голос честі. Адже якщо одна людина віддає перевагу виконанню обв’язку над щасливим існуванням, вчинок цей не проходить безслідно для всього людства; чудово, якщо знаходиться хтось, згодний загубити себе ради тих ідей, в які він вірить і які близькі найблагороднішим властивостям його душі: подібні простаки являють собою необхідну противагу грубій очевидності; вони – жертви, покликані від імені пригноблених кидати своє veto переможній силі. Візьмімо поляків: хіба їхня самовідданість не жертва? Вони нічого не врятували, вони не могли нічого врятувати: невже ж мої супротивники відмовлять їх самовідданості у благотворному впливі на історію людського роду?

Мені дорікають у тому, що я лише родину ставлю понад усю вітчизну: ні, я вірність присязі ставлю понад порушення присяги, а моральну чистоту – понад матеріальну вигоду, от і все, що ж до моєї родини, то я присвячую себе служінню їй лише тому, що переконаний: вона була надзвичайно необхідна Франції; для мене її благоденство невідривне від благоденства вітчизни, і, оплакуючи лиха однієї, я оплакую нещастя іншої; програвши битву, я взяв собі в наставники обов’язок, тим часом як переможці поставили на перше місце користь. Я прагну піти з життя, не втративши самоповаги: тому, хто проводить решту днів наодинці з самим собою, хочеться мати справу з людиною порядною.

‹Уривок з брошури Шатобріана «Записка про полонення пані герцогині Беррійської», що закінчується фрагментом, який прославив Шатобріана серед роялістів:›

Прославлена полонянко замку Блай! Я хочу, аби ваша героїчна присутність на землі, яка знає, що таке героїзм, спонукала всіх французів повторити вам те, що мені дозволяє сказати моя політична незалежність: «Пані, ваш син – мій король!» Якщо Провидіння зволить дарувати мені ще кілька годин земного буття, чи побачу я, котрий розділив ваші знегоди, – ваше торжество? Чи отримаю я цю нагороду за вірність? У ту мить, коли ви повернетеся до Франції, спокійна і щаслива, я з радістю піду доживати у відставці віку, початого у вигнанні. На жаль! я у відчаї від того, що безсилий допомогти вам у нинішніх нещастях! Слова мої стрясають без будь-якої користі повітря навколо вашої в’язниці: шум вітру, хвиль і варти біля підніжжя самотнього замку не дозволить вам розчути навіть останніх слів вірного слуги.

26
Мій процес
Париж, березень 1833 року

Деякі газети повторили фразу: «Пані, ваш син – мій король!» – і цим накликали на себе судові переслідування; я також виявився вплутаний у ці процеси. Цього разу я не міг висловити недовіру суду: я був зобов’язаний спробувати врятувати своєю присутністю людей, що постраждали з моєї вини; для мене було справою честі відповісти за мої твори.

До того ж напередодні того дня, коли я мав прийти до суду, «Монітер» опублікував зізнання пані герцогині Беррійської. Якби я залишився вдома, вийшло