Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— В ігри граєте?
— Що?
— Та це я так, жартую. Хоча мені куди більше до вподоби ваше «га», а не «що». Один з тих небагатьох випадків, коли я чую, що в кімнаті є справжня Ямайка.
Я кажу сама собі: «Це приманка, не ведися, приманка, не ведися, приманка, не ведися».
— Ну, а якщо я не справжня Ямайка, містере Кен?
— Не ’наю. Тоді ти — хтось, хто шукає вигоди. Або, можливо, грає роль. Я незабаром зрозумію.
— Щодо цього, сер, не скажу нічого, але ваша дочка безумовно подзвонила не в ту агенцію. Я не виконую роботу покоївки.
— Та розслабся ти, та тупа манда всіх навколо вважає покоївками. Я впевнений, що у твою агенцію телефонував мій син, а не вона. Вона мене зазвичай ігнорує, але віднедавна я тісно спілкуюся з адвокатом, і вона, мабуть, захвилювалася, що я зміню свій заповіт. Якимось чином вона переконала мого сина, що я дійшов до точки, де за мною потрібен нагляд.
— Нащо?
— Краще запитай мого сина. Хай там як, мені нудно. Анекдоти знаєш?
— Ні.
— О-о, заради Бога, ти що, справді така тупа й занудна? Окей, тоді я тобі розкажу. Схоже, тобі не завадить. Тож слухай. Як гадаєш, чому акули ніколи не нападають на чорних?
Я вже збиралася сказати: «Послухайте, ця Ямайка, яка перед вами, вміє плавати», але він договорює:
— Бо вони приймають їх за китові какавельки.
І сміється. Не голосно, лише короткий смішок. Я думаю, чи варто мені стати зараз чорною америкоскою і заволати про образу, чи просто дати мовчанню повисіти, поки воно не почне гнітити.
— А скільки часу білій жінці потрібно, щоб висрати какавельку?
— Ого. Я... Я не знаю.
— Дев’ять місяців.
Він червоніє і, після тривалої паузи, починає голосно реготати. І регоче так довго, що в нього майже починається напад, він надривно кашляє, утирає набіглі сльози. Я й не думала, що цей жарт аж такий смішний.
— О Боже ж ти мій, Господи милостивий!
— Ні, справді, містере Кен, я, мабуть, піду. А ваш син нехай подзвонить в агенцію покоївок і...
— Ні, ні, ні! В сраку це! Ти не можеш зараз піти. Ану швидко: чому в чорних білі долоні та підошви?
— Якось не дуже хочеться й знати.
— Коли Бог малював їх фарбою, вони стояли рачки.
Він знову заливається сміхом. Я хочу стриматися, але тіло починає мимоволі трястися ще до того, як я сміюся. Він підходить до мене, регочучи так, що майже не видно очей.
— Рачки, ге? — питаю. — Чи треба хвилюватися через те, що тебе зґвалтував гурт білих?
— Святі небеса! А не треба?
— Ні. Чого ж хвилюватися? Хіба можна бути зґвалтованою малими пісюнцями?
Його рука в мене на плечі, судячи з усього, для опори, бо він весь здригається від сміху.
— Стривай, у мене теж є жарт, і цього разу він про білих. Що спільного у білого їбака і тампона?
— Не знаю. Обоє п’ють кров?
— Ні! І він, і вона — до кожної манди затичка!
Тепер уже я поклала руку йому на плече, бо не змогла стриматися від сміху. Ми перестаємо, а тоді знову сміємося. В якийсь момент, не пам’ятаю коли, на підлогу спадає сумка з мого плеча. Ми сідаємо в крісла, що стоять навпроти одне одного.
Джон-Джон Кей
кухні, що за троє дверей далі коридором, пахло беконом і чулося шкварчання та потріскування. Майже по всьому її периметру — стінні шафи з темного дерева; з відчинених дверцят однієї видно «Вітіз», «Корнфлейкс» та пластівці «Лайф». На чолі стола, як начальник, сидить чоловік, схожий комплекцією на Коричневого Костюма; він читає газету, роблячи в ній позначки червоним маркером. По боках сидять двоє хлопчиків — один, на вигляд старший, уже з ниточкою вусиків, які, вочевидь, надто часто змащує, щоб вони по-модняцькому блистіли. Він гарненький (і я міг би заприсягтися, що він мені підморгнув), але його вуха — ну чисто тобі як у Алфреда Ньюмена[442] з обкладинки журналу «Мед». Другий хлопець змушує мене із запізненням пошкодувати, що батько не обзивав мене довбаним валянком, коли я у дванадцять років намагався відростити волосся.— Юка[443]! Юка! Юка!
— Артуре! Скільки разів тобі казати: не кричи за столом, — осмикує його мати. Кожне з цих слів вона немов видихає спиною. Ребристий светр робить її схожою на чоловічка «Мішлен»[444], але білі штани виправляють враження, викликаючи натомість асоціацію з власниками яхт, які не вміють ними керувати. Волосся стягнуте в тугий хвіст, через що, коли вона до мене повертається, її брови здаються припіднятими. Очі темні й уже з самого ранку щедро нафарбовані тушшю, а губи блищать від бальзаму, як у тинейджерки.
— Ти, шибздик.
— Шо-шо?
— Нічого. Глухих повезли, тебе забули.
— Ма’, ти нас добиваєш, — стогне старший. Вона усміхається.
— Що, диаро[445], смакує?
— Умгу ма’, справжня їжа для крутих пацанів.
— Тож не поводься, як дурень.
Старший знову стогне, тоді як молодший простягає тарілку за добавкою юки.
— Ти, сідай снідати, — каже вона і вказує на мене сковорідкою.
Я стою нерухомо; не розумію, до кого вона звертається. Але тут Коричневий Костюм підштовхує мене вперед, точніше, припечатує кулаком у спину. Старшенький глянув на мене і відвернувся, молодший задумливо смокче свою юку, а чоловік за столом досі жодного разу не відвів очей від газети. «Дай йому тарілку», — звертається вона незрозуміло до кого. Чоловік підводиться, виймає з шафи тарілку і повертається до своєї газети. Вона накладає юку та чоризо[446] з червоної сковорідки на тарілку, яка, схоже, призначається мені.
— Ти той вилупок, що мені всю справу спартачив, — каже вона.
— Шо-шо?
— Знову ти за своє. Слуховий апарат, може, вставити?
Молодший сміється.
