Вовк-тотем - Цзян Жун
Однак у Ченя на серці було так важко, що воно ледь не обривалося, адже врешті-решт сталася подія, якої він боявся. Утримання вовка образило почуття переважної більшості скотарів, тож він відчував відстань і відчуження між собою й ними. Навіть батько Біліґ тепер набагато рідше заходив до них у юрту. В очах скотарів він ніби став тепер таким же чужаком і порушником законів степу, як Бао Шуньґуй і заробітчани. У духовному плані вовк — це тотем степових націй, однак у тілесному — він майже лютий ворог. Тож хоч духовно, хоч матеріально степовики не дозволяють утримувати вовка. Те, що він узяв собі вовченя, в духовному плані було блюзнірством, а в тілесному — змовою з ворогом. Він дійсно порушив закони степу, зневажив табу степовиків і їхню культуру. Він не знав, чи зможе він уберегти Вовчика і чи потрібно далі його утримувати. Однак він дійсно хотів зафіксувати й дослідити таємницю й цінність «вовка-тотема, степової душі». Він не міг просто так спостерігати за тим, як цей тотем, який здійснив величезний вплив на історію Китаю і всього світу, поступово зникає слідом за змінами в житті степовиків, мов тіло степовика, що перетравлюється вовком на порох, зникає без останку, не залишаючи жодних слідів. Тож Чень вимушений був наполягати на своєму до останнього, триматися, зціпивши зуби. Він узявся скрізь шукати Ерлана, однак той ще не повернувся. Коли він сторожує господарство, то ніхто, крім скотарів цієї бригади, не наважується близько підходити до їхньої юрти. Ерлан міг наздогнати коня чужого вершника й так покусати його, що той би забіг з переляку. Чень раптом подумав, що в тих двох швидких вершників мав бути дуже гострий зір, адже вони побачили, що Ерлана немає вдома, і тільки тоді наважилися на раптову атаку.
Сонце ще не розпеклося до найвищої температури за цей день, а степова улоговина вже зібрала увесь свій жар у колі Вовчика. І хоча тіло малого вже не так розжарювалося знизу, однак його голова й шия все ще залишалися на піску, до того ж шия тепер була поранена, тож Вовчик не міг влежати на місці, він підвівся й почав бігати по колу, а зробивши декілька кіл, знову лягав на траву.
Чень також відклав книжку й почав виконувати якусь хатню роботу. Він пішов нарвати часнику, назбирати качиних яєць, змішав їх у начинку, замісив тісто й почав пекти млинці з начинкою, прововтузившись із ними з півгодини. Коли він підвів нарешті голову, щоб глянути на Вовчика, то аж завмер від здивування — над вовчим колом було видно тільки зад і хвіст малого, а сам він раптом почав щосили рити нору в землі, так що пісок летів феєрверком на всі боки. Чень швидко витер руки і вибіг з юрти, а підбігши до вовчого кола, з цікавістю присів перед ним, спостерігаючи, що буде далі.
Вовчик рився у південній половині кола, причому докладав зусиль, тож уже половина його тіла була в норі, хвіст безладно тремтів, а пісок безперервно вилітав з-під його лап. Невдовзі Вовчик виліз із нори й, охопивши передніми лапами купу піску, посунув її назад. Усе тіло малого було в землі, він кинув на Ченя погляд, сповнений дикості й афекту, — здавалося, ніби він викопує клад, оскільки крізь його збудження проступали жадоба й поспіх.
Що ж він, врешті-решт, хотів зробити? Може, хотів викопати свій дерев'яний кілок і побігти в холодок? Ні, він рив не там. Вовчик рив зовсім не під кілком, до того ж той був закопаний достатньо глибоко, і малому довелося б вирити глибоченький рівчак, щоб його витягти. Вовчик рився в південній частині кола, спиною до дерев'яного кілка і чітко з півночі на південь, прямо назустріч сонячному промінню. Чень у душі і злякався, і зрадів, в одну мить зрозумівши наміри малого.
Вовчик знову розрихлив чимало піску в норі, при цьому він мав захеканий і дуже заклопотаний вигляд, потім знову заліз у нору й почав викидати звідти землю. Очі Вовчика незвично хитро блищали. Він зовсім не мав часу звертати увагу на Ченя. Той же, спостерігаючи за ним, врешті-решт не витримав і стиха сказав до нього: «Вовчику, тихіше рийся, будь обережним, щоб не зламати пазурі». Вовчик покосився на нього і примружив очі, ніби сміючись. Схоже було на те, що він дуже пишається своєю поведінкою.
Пісок, виритий з нори, був сируватим, тож і набагато прохолоднішим, ніж зовнішній. Чень Чжень узяв у долоню трохи піску і стис його — він дійсно був мокрим і прохолодним. Чень подумав, що Вовчик і справді розумний, адже це він риє собі прохолодну печеру, яка б захистила його і від сонця, і від людей, і від небезпеки. Ніякої помилки тут не було — Вовчик думав саме про те, що в норі прохолодно і є тінь, орієнтація нори також була обрана правильно — вхід до неї був із півночі, а хід ішов на південь, тож сонячне проміння не могло б дістатися в середину, і навіть уже коли Вовчик рив її, більша половина його тіла, що опинялася при цьому в середині, вже не потрапляла під палючі промені сонця.
Чим глибше під землю рив Вовчик, тим слабшим ставало там світло. Він, очевидно, скуштував радість перебування в холодку і почав наближатися до задуманої мети. Тінь, тінь, її найбільше полюбляють вовки, адже вона означає прохолоду, безпеку і щастя! Надалі він уже не буде зазнавати тих жахливих загроз і атак, на які наражаються велика худоба, великі коні й великі люди. Чим глибше він рив, тим скаженіше він радів, аж, здавалося, вже не міг стулити свою пащу від щастя. Минуло ще двадцять хвилин і назовні залишився тільки пухнастий вовчий хвіст, що радісно тремтів, а все тіло Вовчика вже сховалося в темній і прохолодній печері.
