Забудь-річка - Брати Капранови

— Я? — розгубилася Уляна. — Я тут есемеску набираю, не хотіла заважати.

— Кому?

— Вам… тобто тобі заважати.

— Есемеска кому? — він, певно, вважав, що має право таке питати. І хоч йому ніхто не давав підстав для подібного втручання у її особисте життя, Уляна чомусь не обурилася.

— Подрузі. У неї донька ночує.

Вона тут-таки вилаяла себе в душі останніми словами. Що він подумає? Пішла до ресторану, а сама заздалегідь дочку прилаштувала ночувати. Отже все спланувала…

Степан наблизився до неї і поклав руку на плече, що випросталося з-під накинутої блузки.

— Ти пробач, що я на тебе так одразу накинувся. Як дикий.

— Пробач? — вона подивилася йому в обличчя знизу вгору.

— Ну, так. Напав на дівчину. Розумієш, на мене щось найшло. Я відчув, що коли це чортове таксі не зупиниться, то візьмуся за тебе просто в салоні. Навіть не знаю, що ти тепер про мене подумаєш.

Вона згадала свої думки у машині й облизнула губи, щоб приховати посмішку.

— То ти жалкуєш?

— Ні, що ти!

Його рука почала поволі мандрувати з плеча на шию, за вухо, торкатися волосся, спускатися вниз спиною, і потім знову на шию, викликаючи поза шкірою мурашки.

Вона не міняла пози, вивчаючи його обличчя, а він очима слідував за своєю рукою, немовби досліджував незнайому територію.

— Справжній джентльмен ніколи б не вибачився, — згадала вона оповідання О’Генрі.

— Значить я не справжній джентльмен. Бо проскочила думка, що це вже зґвалтування.

Тепер вона посміхнулася вже не ховаючись. Бо в один момент подумала так само, точніше, рівно навпаки.

— Ну, від зґвалтування ми все-таки врятувалися.

— Це точно. Ні, ти не подумай, я не з тих, що кидаються на незнайомих жінок…

— Знайшов чим хвалитися.

Блузка почала сповзати з плеча, і Уляна підхопила її за комір, намагаючись поправити.

— Залиш, — сказав Степан, і вона скорилася. Рука все розширювала зону впливу, залишаючи по собі якесь дивне відчуття, немовби це вже було не зовсім її, Улянине, тіло, не зовсім її плоть, а якась нова, невідома субстанція, гаряча та текуча. Кухня вмить наповнилася пахощами свіжого сексу, який несла на собі шкіра.

— Ти мене здивувала.

— Ще б пак! Я і себе здивувала. До речі, я теж не з тих, що накидаються на незнайомих чоловіків. Ну, це якщо ти не помітив.

— Помітив, — він повільно-повільно кивнув, і рука помандрувала далі.

Уляна соромилася своїх грудей через розмір, а точніше, відсутність розміру. Завжди приховувала їх, просто на підсвідомості. От і зараз зробила звичний рух плечима вперед, щоб зігнутися літерою зю, але раптом відчула щось особливе. Щось таке, чого не відчувала раніше. Гріх казати — здавалося, що під його руками груди самі по собі з’являються, немов виліплені руками скульптора. Уляна спочатку недовірливо прислухалася до цього почуття, потім захопилася ним, і плечі самі по собі розпрямилися, підставляючи для пестощів нові, ще не пещені ділянки.

Від цього руху блузка ковзнула на підлогу. Уляна знову смикнулася за нею.

— Не треба, — зупинив її Степан. — Я хочу тебе роздивитися.

— Було б на що дивитися, — машинально відповіла вона.

— Ти не розумієш.

Він присів навпочіпки перед нею і тепер пустив у хід вже обидві руки. Великі, такі, що, здавалося, можуть взяти у жменю всю її за один раз. Шерехаті та сильні, вони охоплювали тіло, немовби не вивчали, а й справді ліпили її, ліпили з нічого, з сухожиль та кісток, з комплексів та страхів, з розчарувань та сподівань. Тепер він був одночасно скрізь — і на стегнах, і на персах, і на спині, і на шиї, і на обличчі, на руках та животі. Вона подумки дивувалася — як це можна встигнути? Адже щойно якась ділянка тіла відчувала потребу, він одразу опинявся там, немовби вмів зчитувати сигнали зі шкіри.

Вона дивилася на нього і бачила тільки чорне з нитками сивини волосся, що схилялося перед нею. А тоді приєдналася до процесу, підняла ногу і пальцями торкнулася його тіла, відчуваючи, як воно напружується та наливається теплом.

Тепер Уляна поклала руки йому на плечі, а сама відкинула голову назад, відкриваючи всю себе назустріч цьому чоловікові. А він продовжував свої скульптурні вправи, дістаючись найпотаємніших куточків та найсокровенніших місць.

— Зачекай, — прошепотіла, чи то вже простогнала вона. — Я стулю штори, щоб не розважати сусідів.

Він на мить відсторонився, давши їй можливість підвестися. Але коли вона нахилилася через стіл, щоб зловити пальцями тканину фіранок, раптом обхопив руками за стегна, і не попереджаючи, не запитуючи, владно та впевнено нахилив тіло вперед.

— Не поспішай, — прошепотіла вона.

І він не поспішав.

А руки продовжували ліпити її тіло, завершуючи створення нового шедевру, що складався зі стогонів, зойків, зітхань та майже звірячого гарчання.

* * *

Який це кайф — їхати на пасажирському сидінні, відчуваючи на своєму коліні міцну чоловічу руку. Віднедавна Уляна мала змогу ловити його регулярно — Степан був аматором тактильних контактів і у будь-якій ситуації намагався торкнутися її тіла. Проте зараз на задньому сидінні вмостилася Настуня, і Уляна, пересилюючи себе, тихо протестувала, косила очима через плече. Проте Степан відступав хіба для того, щоб перемкнути передачу, після чого повертав руку на місце. Ця Степанова гіперактивність насправді і підштовхнула рішення відвезти доньку на літо до бабусі. Бо попри формальні жіночі протести вона дуже любила ці доторки. Її тіло, недолюблене та недооцінене від самого дитинства, одразу буквально вибухало пристрастю і поводилося абсолютно непристойно. А він безсовісно користався цим, переходячи межі то на кухні, то в машині, ба навіть у ліфті — адже вдома він з’являвся на правах гостя, і обоє весь час були під прицілом пильних Настуніних очей. У його ж орендованій «однушці» був шанс усамітнитися хіба вдень, коли Уляні вдавалося викроїти кілька годин під виглядом походу до суду.

Власне саме цю проблему вони переважно і вирішували, відвозячи малу до Очакова — Уляна твердо вирішила на цей час переселити Степана до себе. А проте були й інші резони, бо фрукти з дерева — зовсім не те, що з супермаркету, і сонце на пляжі світить інакше, ніж крізь вікно квартири. А дитині треба рости та набиратися сил, бо скоро вже до школи.

Додатковим щастям у цій подорожі було не вдивлятися у