Оформляндія або Прогулянка в Зону - Маркіян Камиш

Привiт, Зоно! Прощавай назавжди

I от я повернувся додому i думаю собi: «Ось я прийшов додому, п'ю свiй помаранчевий «Хайк», поглинаю шоколаднi батончики вiдомих марок, заливаюся пепсі i смакую прянощi життя». I тодi розумiю, як хочу сказати кiлька слiв чувакам, якi критикують споживчi блага сучасної цивiлiзацiї. Тим, кому не подобається, що в маркетi можна купити десять видiв заморожених овочiв i двадцять видiв сигарет. Ви — пiдари. Просто спробуйте шоколадний батончик пiсля двотижневого забросу на чорнобильську помийку, просто вiдчуйте хрускiт лiсових горiхiв на давно не чищених зубах, просто ковтнiть шипучки i тодi вже лайте широкi асортименти iноземної продукцiї. Пiдари.

Так от, сиджу я вдома, дивлюся Кубрика, п'ю iнодi чай, iнодi каву, iнодi «Хайк», готую суп з часником i грибами, повiльно i з насолодою його жеру, потiм — дрихну пiд всiма на свiтi ковдрами i свято вiрю, що в жодному разi я не пiду на ту срану помийку, в ту сцяну Зону.

У шiсть рокiв менi подарували кiлька природничих енциклопедiй. Там було всякого про тектонiчну активнiсть, карстовi провалля i кораловi рифи — от i читав їх сотнi разiв. Потiм, у тринадцять рокiв, разiв тридцять пройшов «Макс Пейн»: нiчого на вiнчестерi бiльше не було. Нiчого i не потрiбно. Навiщо ще щось, коли є перший Макс Пейн? Я зациклений.

I з Зоною так вийшло. Мабуть, нормальнiй людинi вистачить одного разу. А комусь упоротому — кiлькох. Але щораз, коли я йшов туди — знаходив нову цiль. Спочатку — Прип'ять i Чорнобиль-2, потiм — села, села, села, пiонертабори, бази вiдпочинку, зенiтки, ангари, залізницю, градирнi, церкви. Я хотiв обнюхати i облапати на цiй помийцi кожен клаптик, кожен уламок минулого. I щораз клявся, що це буде востаннє, останнiй мiй туди вiзит.

Але хуй там. Через мiсяць я знову шарпаю рюкзаком об колючий дрiт, знову падаю в ями на полях, топаю кинутими залiзошляхами, торую мости i ставлю свiчки у покинутих церквах. Я iдiот. Вбийте мене хтось.

***

Бувають i хвилини оптимiзму. Сонячний ранок, я тодi прокинувся бадьорий, нiщо мене не тривожило. Вiдкрив вiкна, пив зелений чай, втичив на мiсто, потiм пiшов тягати залiзо, двадцять хвилин сидiв у душ-кабiнцi пiд снодiйнi мелодiї Браяна Iно, вилiз i побiг у маркет. Катався на тачцi торговою залою, купив пепсi, сиру, чiабатти, сосисок, тушкованої свинини i купу нiмецького пива. Взяв одноразовий дощовик i замовив таксi. Доповз до станцiї «Кливини» серед хащiв чорнобильського лiсу, вирубився просто неба i бачив похмурi сни аж поки ранок не здiйняв свої простирадла, аж поки прохолоднi вранi не витягнули iз солодкого забуття i теплих спальних мiшкiв.

У таких прогулянках буває багато приємних i теплих вечорiв, коли всi збираються навколо багаття, довго-довго розмовляють, аж поки не поснуть. Аж поки не спалять кросiвки, присунувшись заблизько до вогню. Ти гасиш спирт, розведений болотяною юшкою, роздивляєшся зорi, втичиш на полум'я i здається — нiчого прекраснiшого за Зону не iснує в природi.

Фабула прогулянки проста до всрачки: йди собi помалу, ганяй химер в головi i сподiвайся, що скоро стрибнеш пiд всi ковдри у свiтi i забудешся на пару дiб. Вдома. У темрявi i солодкому снi. Ламай чагарники, шкутильгай артерiєю покинутої залiзки, яка давно перетворилася на лiс, на країну вовкiв. Шпали якої давно стали змiїними пляжами, стежки обабiч якої перетворилися на кабанячi. Падай, валися на гравiй, дрiмай i не зважай на моросi дощу, на зорянi сяйва, на прожектор повного мiсяця не зважай. Доповзи до перехрестя пiд ранок i вирубись остаточно аби прокинутися вдома, в гiдромасажному боксi, пiд свiй ембiєнт. I за пару тижнiв пiдiрватися знову.

***

Сорок шостий раз. Непогана цифра, аби зав'язати з цiєю дурнею. Ноги — мокрi, руки — ватнi, ранок — нескiнченно холодний. На зупинцi порожньо, окрiм двох брудних тiл з рюкзаками, вiд яких смердить, як вiд середньовiчних паломникiв, якi нервово палять i втичать у бiк лiсопилки, аби о п'ятiй сорок п'ять сiсти на свою законну маршрутку, аби вирубитись у м'яких сидiннях, аби провалитися у тривожнi i незайманi сни про мiлiцiю, погонi i несподiванi засiдки. Аби провалитися у сни, де дим буржуйки накликав всю мiлiцiю Зони. Сни, де нас тягли до автозакiв i допитували всi сбу-шники тiльки за те, що ми не спромоглися зайняти себе нiчим iншим, як лазити хащами Чорнобильської Зони. Аби приїхати до безлюдi автостанцiї «Полiсся», де ранком будуть тiльки бомжi i продавщицi сметани, аби пертися засмердлими в метро i побоюватися, щоб не стопнули ППС-ники, бо ж паспорт — давно не дiйсний i доколупатися можна не тiльки тому, що виглядаєш яко феєричний бомж.

Чи зав'яжу я з нелегальним туризмом в Чорнобильську Зону? Чи хочу я пiсля чергового безглуздого походу, пiсля ще одного бомж-вояжу валятися вдома з температурою тридцять дев'ять, доповзати до кухнi, а сил мати тiльки на те, аби чистити апельсинку i пiдiйняти пляшку мiнералки? Я не знаю.

***

Звiсно, знаю. Через мiсяць максимум. Я дiстаю заламiновану Мапу Зони у форматi А2. Вона була зi мною у найдальших чорнобильських закутках: серед глухих болiт, серед ряски, безлюдi i комарiв. Вiдкриваю i починаю на неї дрочити.

Просто п'ю свiй ранковий чай, жую печиво i вся моя увага — на топографiю, на зеленi плями лiсiв, на бiлi уламки полiв, якi насправдi давним-давно позаростали i перетворилися на хащi молодих ялин, на чагарі i на болота, крiзь якi продиратимуся з найлютiшим у свiтi матюччям.

Я розумiю, будуть ще прогулянки, є ще бiлi плями на мапi Зони. Я ж бо давно збирався у село Ольшанка, i все нiяк туди не потраплю, постiйно проходжу i проходжу повз.

Часто до мене заходять друзi, ми говоримо про якiсь дурницi: спiльне минуле i веселi спогади, геополiтику i лiтературу, вони п'ють зелений чай, або хуярять водяру — неважливо. Та iнодi втичать на мою мапу, розглядають в сотий раз фотки iз Зони, якими я їх всоте «частую»: кивають головами, вирiшуючи пiти зi мною. Я нiколи не вiдмовляю друзям, я знаю, як це буває. Ось вони сидять i кивають: «Треба пiти, треба пiти». Думають, що тема популярна недарма, i недарма про таких iдiотiв пишуть в NatGeo. Але нiхто нiкуди не пiде. Знайдеться вiсiмсот