Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

Офіціант засміявся.

— Ви, пане, Бог чи, може, гей?

— Ніхто з двох. Але дякую навіть за таку відповідь.

Він розуміє, що припустився помилки. По-перше, йому не потрібне нічиє схвалення, щоб виправдати свої дії. Він переконаний у тому, що якщо всі на планеті колись помруть, то нехай хтось втратить своє життя в ім’я чогось більшого. Так було від самого початку часів, коли чоловіки приносили себе в жертву, щоб прогодувати своє плем’я, коли невинних дівчат віддавали жерцям, щоб у такий спосіб утихомирити гнів драконів і богів. По-друге, даремно він привернув до себе увагу людини сторонньої, показавши їй, що цікавиться чоловіком, який сидить неподалік від його столу.

Звичайно, офіціант уже про все забув, але не варт наражатися на непотрібний ризик. Ігор переконує себе, що немає нічого дивного, коли на кінофестивалі люди намагаються одержати якісь відомості одне про одного, і немає нічого дивного також у тому, коли вони платять за таку інформацію. Він уже робив це сотні разів, у найрозмаїтіших ресторанах світу, й немає найменшого сумніву, що й сам він не раз був об’єктом такої цікавості — і хтось платив офіціантові за те, щоб довідатися, хто він такий, щоб його посадили за кращий стіл або допомогли йому надіслати якесь таємне повідомлення. Офіціанти не тільки звикли до такої поведінки клієнтів, але й постійно чекають, коли ті звернуться до них із якимсь запитанням і тицьнуть їм за це гроші.

Ні, звичайно, офіціант нічого не пригадає. Перед Ігорем його наступна жертва; якщо йому вдасться здійснити свій план, якщо офіціанта допитуватимуть, то він скаже: єдине, що його в той день здивувало, було запитання, з яким звернувся до нього один клієнт, поцікавившись його думкою про те, чи дозволено руйнувати світи в ім’я великого кохання. Можливо, він навіть не запам’ятає цю фразу. Поліціянти запитають: «А який він був?» — «Та я особливо не придивлявся. Але він не був гей, це точно». Працівники французької поліції звикли до того, що французькі інтелектуали мають звичай саме в барах обговорювати проблеми найвищої складності — наприклад, соціологічні аспекти кінофестивалю. Тому вони не нададуть ніякого значення тим словам.

Та дещо його все ж бентежило. Ім’я. Прізвища й імена.

Йому вже доводилося вбивати людей раніше, убивати за допомогою зброї, з благословення своєї країни. Він не знав, скількох він убив, він рідко бачив їхні обличчя і ніколи, абсолютно ніколи не запитував, як їх звуть. Бо знати ім’я того, кого ти вбиваєш, означало б також знати, що перед тобою людське створіння, а не просто ворог. Той, хто наділений ім’ям, стає індивідом унікальним і неповторним, зі своїм минулим і майбутнім, зі своїми предками, а може, й нащадками, зі своїми перемогами і поразками. Люди — це їхні імена, вони пишаються ними, вони повторюють їх тисячі разів протягом життя, вони себе ототожнюють за допомогою цього слова. Власне ім’я — перше слово, яке ми вивчаємо після спільних для всього людського роду «тато» й «мама».

Олівія. Джавіц. Ігор. Єва.

Але дух не має імені, він — чиста істина, він живе в тілі лише протягом певного періоду й одного дня покине його — причому Бог не стане запитувати: «Хто ти такий?», коли душа постане перед ним на Страшному суді. Бог лише запитає:

«А ти любив, коли був живий?» Бо сутність нашого життя у спроможності любити, а не в тому імені чи прізвищі, яке ми носимо у своїх паспортах, візитівках та посвідченнях особи. Великі містики змінювали свої імена, а іноді й назавжди від них відмовлялися. Коли Іоанна Хрестителя запитали, хто він такий, він лише сказав: «Я голос, що волає в пустелі». Зустрівши чоловіка, який став його учнем, Ісус не надав ніякої ваги тому, що протягом усього життя того чоловіка називали Симоном, і став кликати його Петром. Коли Мойсей запитав у Бога, як Його звуть, Бог йому відповів: «Я є».

Можливо, він мав би пошукати собі іншу жертву. Досить із нього першої, яка була наділена ім’ям: Олівія. Але в цю мить Ігор відчуває, що відступити не може, хоч і вирішив більш ніколи не запитувати ім’я світу, який він збирається зруйнувати. Він не може відступити, бо це було б несправедливо щодо бідолашної дівчини, яку він зустрів на пляжі, істоти цілком беззахисної, жертви такої легкої і такої ніжної. Тепер перед ним новий вибір в образі цього псевдоатлета з пофарбованим у колір червоного дерева волоссям, пітного, зі знудженим поглядом, наділеним могутністю, що має бути великою, — упоратися з ним буде значно важче. Двоє чоловіків у костюмах-трійках — то не просто помічники; він помітив, що вони знову й знову починають крутити головами, пильно оглядаючи все, що відбувається навколо. Якщо він хоче бути гідним Єви і справедливим до Олівії, він повинен виявити мужність.

Він залишає чорну соломинку стриміти в ананасовому соку. Скоро люди почнуть збиратися. Йому треба лише зачекати доти, доки павільйон наповниться публікою — але цього не доведеться чекати довго. Як ото він не планував зруйнувати один зі світів на центральній вулиці Канна, посеред білого дня, так само він не уявляє собі, як діятиме тут. Але інтуїція підказує йому, що він знайшов ідеальне місце для втілення в життя свого задуму.

Він більше не думає про бідолашну дівчину, яку вбив на пляжі. Потік адреналіну шугнув у його кровоносну систему, удари серця почастішали, він почуває себе збудженим і задоволеним.

Джавіц Вайлд не став би гаяти свій час лиш на те, щоб поїсти та випити на дурняк на одній із тих тисяч вечірок, куди його запрошували щороку. Якщо він сюди прийшов, то прийшов задля чогось або задля когось.

Це щось або цей хтось, безперечно, буде для Ігоря найкращим алібі.