Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо
Ігор іде далі. Спогад про те, як востаннє подивилася на нього Олівія, вселяє йому тривогу, але він намагається про це не думати.
Охоронці, темні окуляри, бікіні на пляжі, світлий одяг та коштовності, усе більше й більше людей, які кудись поспішають, ніби сьогодні на них чекають дуже важливі справи, фотографи, які зустрічаються на кожному розі вулиці, марно намагаючись зняти щось цілком нове, щось таке, чого ще не було десь надруковано, безліч безкоштовних газет і журналів, де описано все, що відбувається на фестивалі, розповсюджувачі буклетів і програм, де дуже мало розповідають про те, що відбувається на Круазетт, і подано інформацію для тих бідолашних смертних, яких не запрошено під білі тенти і яким рекомендують відвідувати ресторани, розташовані на вершині пагорба, далеко від усіх подій, у тих самих кварталах, де дівчата-моделі винаймають собі помешкання на період кінофестивалю, сподіваючись, що їх запросять на проби, після чого їхнє життя в чудодійний спосіб зміниться. У всьому цьому нема нічого несподіваного. Усе це можна було передбачити. Якщо він вирішить піти сьогодні на одну з таких презентацій, то ніхто не стане вимагати, щоб він показав офіційне запрошення, бо ще рано й промоутери мають підстави боятися, що на їхній захід прийде дуже мало народу. Але якщо все для них складатиметься нормально, то через півгодини охоронці одержать наказ пропускати без запрошень лише симпатичних дівчат, яких ніхто не супроводжує.
То чом би й не спробувати?
Ігор підкоряється своєму імпульсу — хай там як, а він повинен виконати важливу місію. Спускається до одного з виходів на пляж, який, замість берега моря, приводить його до великого білого павільйону з пластиковими вікнами, кондиціонованим повітрям, світлими меблями, кріслами та столами, за якими поки що майже нікого немає. Один з охоронців запитує в нього, чи він має запрошення, й Ігор відповідає, що так. Прикидається, ніби нишпорить у кишенях. Дівчина на вході, в усьому червоному, запитує в нього, чи не може чимось допомогти. Він показує їй візитівку з логотипом своєї компанії — Ігор Малєєв, президент. Каже, що його ім’я поза всяким сумнівом занесене до списків, але запрошення, він, схоже, забув у готелі — повернувся туди з цілої низки зустрічей і, певно, виклав його на стіл абощо. Дівчина каже йому: «Ласкаво просимо!» й дозволяє увійти; вона навчилася оцінювати чоловіків та жінок по тому, як вони вдягнені, і знає, що «президент» усіма мовами та в усіх куточках світу означає дуже важливу персону. А крім того, це не просто собі президент, а президент російської компанії! А всім відомо, що багаті росіяни люблять показувати перед усіма, ніби вони купаються у грошах. Тож нема потреби шукати його ім’я у списку запрошених.
Ігор заходить у павільйон і йде до бару — павільйон і справді обладнаний дуже добре, тут є навіть танцювальний майданчик, — де замовляє склянку безалкогольного ананасового соку, бо його колір відповідає кольору середовища.
А ще тому, що з прикрашеної мініатюрною японською парасолькою склянки стримить чорна соломинка.
Він сідає за один із порожніх столів. Між небагатьма присутніми тут людьми бачить чоловіка, який привертає його увагу: йому років понад п’ятдесят, волосся в нього пофарбоване під колір червоного дерева, шкіра неприродно бронзова, а м’язи добре розвинені — либонь, накачані виснажливими вправами в одному із тих фітнес-залів, що обіцяють своїм клієнтам вічну молодість. На ньому зношена футболка, а поруч сидять ще двоє чоловіків, обидва в бездоганно пошитих костюмах-трійках. Чоловіки в костюмах-трійках дивляться на нього, а Ігор відвертає від них голову, хоч і не відводить погляду від того столу, користуючись перевагою темних окулярів. Оцінивши новоприбулого, чоловіки в костюмах-трійках втрачають до нього інтерес.
Але Ігор свого інтересу до них не втрачає.
На столі перед тим чоловіком навіть не лежить мобільний телефон, хоч не схоже, щоб його помічники відповідали на дзвінки.
Якщо сюди впустили такого пітного, погано вдягненого суб’єкта, негарного, попри всі його намагання вдавати красеня. Якщо до того ж його посадили за один із найкращих столів. Якщо у нього вимкнута мобілка. Якщо біля нього постійно крутиться офіціант, знову й знову запитуючи, чи йому чогось не треба. Якщо той чоловік не вважає за потрібне навіть відповідати, а тільки вряди-годи робить заперечливі знаки рукою, то Ігор може не сумніватися: він бачить перед собою якусь важливу птицю.
Він дістає з кишені банкноту в п’ятдесят євро й віддає офіціантові, який починає виставляти на стіл тарілки й прибори.
— Хто отой пан у вилинялій синій футболці? — запитує він, показавши очима в напрямку столу.
— Джавіц Вайлд. Дуже велика цяця.
Чудово. Після такої непримітної особи, як та дівчина на пляжі, Джавіц був би ідеальним варіантом. Не знаменитість, але особа надзвичайно впливова. Один із тих, безперечно, котрі вирішують, хто має перебувати у світлі юпітерів, сам же воліє ховатися десь у тіні, бо й без того знає собі ціну. Це ті, хто смикає за шворки маріонеток, домагаючись, щоб їх визнали обранцями долі, яким заздрить увесь світ, аж поки одного дня невідомо з якої причини вони вирішують перетнути ці шворочки, і їхні ляльки падають, утративши не лише могутність, а й життя.
Це чоловік із Суперкласу.
А це також означає, що друзі в нього нещирі, а ворогів багато.
— Дозвольте ще одне запитання. Чи дозволено руйнувати світи в ім’я високого кохання?
