Не вурдалаки - Світлана Талан
Так було майже щодня. Одного серпневого дня ми повернулися з обідньої перерви, а Петрусь почав над нами кепкувати:
– Сміливі на Ласці кататися! Вона добра, лагідна, на ній і дитина зможе. А на Зоні боїтеся?
Не знаю, хто таку кличку дав чорній кобилі, але вона їй пасувала. Кобила була молода, норовиста і не кожного підпускала до себе.
– Якщо такий сміливий, то сам на ній їзди, – відказала я Петрусеві.
– А я й їжджу! А ось ви – боягузки!
– Це ми боягузки? – Маняша стала перед ним, зухвало поставила руки в боки. – Ми такі ж, як і ви. У нас рівність! Чи ти не знав?
– Якщо рівність, то сідай верхи!
– А й сяду! – Маняша гордо скинула голову.
– Не слухай дурня, – тихо кажу подрузі. – Ти ж знаєш, що кобила не до кінця об’їжджена.
– Я йому доведу, що дівчата нічим не гірше за хлопців! – голосно сказала Маняша.
Не встигла я й оком моргнути, як Маняша хвацько скочила верхи. І в той же час Петрусь цьвохнув кобилі по стегнам лозиною. Зона заіржала, стала дибки, брикнула задом, й за мить Маняша перелетіла через неї та впала попереду кобили.
– Навіжений! – заволала я з Валею в один голос.
Підбігли ми до подруги.
– Як ти? – питаємося.
– Нічого, – кривлячись від болю, відповіла Маняша. – Кіпчиком дуже вдарилася.
– Ну що? Накаталася? – регоче Петрусь.
– Ось я тобі… – Маняша показала кулака Петрусеві.
– Що ти? Пожалієшся мамі?
– І пожаліюся! – відказала Маняша, підводячись.
Можливо, вони ще б довго сварилися, але раптом задзвонили у селі дзвони. Всі кинули роботу, повернулися в бік села. Там вгорі стояв стовп чорного диму.
– Пожежа! Хтось горить!
Люди кинули роботу, побігли в село. І ми втрьох побігли. Дзвони завжди сповіщали про пожежу. Коли прибігли на вулицю, де горіла хата, там було повно людей, які носили з колодязя воду у відрах.
– Наша, наша хата! – скрикнула Маняша.
Дійсно, горіло їхнє житло. Як навіжена, забігала Маняша навколо. Вона помітила своїх двох молодших братиків, але матері ніде не було.
– Де мама? – питалася вона людей, але ніхто жінку не бачив, хоча вона повинна була бути вдома, бо лише вчора повернулася з лікарні, де лікувала хворе серце. Коли пожежу загасили, на згарищі знайшли обгорілий труп. Скоріше за все, жінці стало зле, коли вона поралася біля печі. Вона так і померла з кочергою в руках. Маняша спочатку плакала, потім завмерла, ніби закам’яніла.
– Я вже ніколи не пожаліюся мамі, – тихо сказала вона, витираючи очі хусткою.
Після поховання вдови виникло питання, куди подіти дітей? Житла не стало, родичів у них не було. Сусідка згадала, що у неї залишилася адреса двоюрідної сестри батька дітей. Колись, ще до війни, вона приїздила до села в гості з чоловіком, який був військовим. Мати Маняші була неграмотною, то «генеральша» (як її одразу охрестили в селі) про всяк випадок залишила адресу сусідці. Жінка одразу ж відбила на пошті телеграму у Москву, а наступного дня отримала відповідь: «Скоро приїду». І справді, за кілька днів приїхала «генеральша». Ледь не все село бігало, щоб подивитися на її шовкову сукню в червоні квіточки, яка була стягнена на талії червоним лаковим блискучим паском. А взута вона була в лакові червоні туфлі на підборах з чорною пряжкою. Жінка мала пихатий вигляд, а її фарбовані кучері весь час спадали на лоба та прикривали нафарбовані вії. Мені ж запам’ятався запах її парфумів. Від жінки незнайомо та приємно пахло.
Я була поруч з Маняшою, коли жінка кинула зверхній погляд на мою подругу.
– Я прийняла рішення, – сказала вона, а бідна Маняша від напруження боляче стисла мені руку. – Я заберу тебе в свою родину.
– Дякувати Богові! – вирвалося у сусідки дівчини.
– Будеш глядіти моїх дітей, – продовжила «генеральша». – У мене двоє хлопчиків, а доглядальниці потрібно платити гроші. Ти будеш жити у нас, ми будемо тебе годувати та вдягати. Ти згодна?
– А братики? – тремтячим голосом запитала Маняша.
– Я не сонце, щоб усіх відігріти, – сказала жінка. – Вони вже не такі й маленькі, щоб не вижити в дитбудинку.
Маняша невтішно розплакалася, а за нею тужливо затягли братики. Але що вдієш? Наступного дня дівчина була бліда як крейда, очі червоні від плачу, в очах – страх перед невідомим майбутнім. Щоб не травмувати молодших братиків, які спали у сусідки, Маняша поцілувала їх і тихенько вийшла з хати. Я пішла проводжати подругу до автобусної зупинки. Ми йшли мовчки. Попереду «генеральша», за нею – Маняша з приреченим виразом обличчя, поруч з нею йшла я, а вже за нами потяглися сусіди дівчини. Коли підійшов автобус, Маняша не витримала. Вона припала мені до плеча, й ми обоє розплакалися.
– Не плач, – сказала я. – Не можна дорогу поливати слізьми.
– Мені страшно, – прошепотіла подруга. І стільки в її словах було болю та відчаю, що у мене запекло в грудях.
– Все буде добре, – сказала я. – Ти будеш мені писати, а коли станемо дорослими, ми обов’язково зустрінемося. Добре?
– Згода, – відказала Маняша та посміхнулася крізь сльози. – А ти не будеш сміятися над моїми помилками, бо я лише кілька років провчилася в школі?
– Ти що, моя дурненька?! Я буду рада звістці від тебе. Я ніколи, чуєш, ніколи тебе не забуду. І оте яблуко, яким ти мене пригостила, буду пам’ятати все своє життя! – заприсягнулася я Маняші.
– Пора! – дала команду «генеральша», коли автобус зупинився поруч нас, обдавши курявою.
Сусідки мовчки подивилися на жінку.
– І не дивіться на мене так, – сказала «генеральша». – З голоду Маняша не помре – це я вам обіцяю. Жінка взяла валізу, пропустила поперед себе дівчину, а потім повернулася і вже з салону автобуса сказала: – І не «генеральша» я, а «майорша». Це так, до вашого відома.
Жінки на те нічого не відказали. Братиків Маняші забрали до інтернату, а від Маняші я не отримала жодного листа, так і не дізнавшись про її подальшу долю. Проте своє слово я стримала. Я все життя пам’ятаю і її замурзане личко, і нашу дружбу, і оте незвичайно
