Древляни - Віктор Семенович Близнюк

Вже почало вечоріти, тіні між деревами погустішали, та це вже були й не тіні, а сині надвечірні присмерки, що виповзали з-під кущів, з холодних яруг, з глибини потемнілого лісу. Санько байдуже плівся за дядьком; він уже не відчував своєї ходи, ноги спорожніли, стали наче ватяні. Скоро спорожніла й голова, і руки, вся вага тіла переливалася під груди. Там набухав камінь, твердий і гарячий. Той камінь розпирав йому груди, не було як дихнути, і раптом — гострий, жалючий біль полоснув навхрест, розпанахав живіт, і з очей приснули бджоли. Він упав і, мабуть, крикнув, та не почув свого крику, тільки віддалене «о-о-в!» повисло над лісом. Санько вже зціпив зуби, а стогін луною бився в темних берегах річища. То був голос чужий, і хлопець, підвівши голову, помітив, що далеко позаду, під липами, лежить Йонька, і очі його смертно гукають батька.

З пагорба біг до них розхристаний Чмир.

Далі Санько мало що тямив.

Його, здається, несли, взявши під пахви, і Йоньку несли, і шелестіли над ними чорні крила, хтось кричав на вухо: «Будеш годувати, як виростеш?» — і падав Санько у море, на гострий камінь, і нутрощі випікав біль, такий нестерпний і пекучий, що не було вже сили й стогнати. Потім трясло їх на санках, і лаявся Чмир: «Нажерлись воску… смоли б ви напилися!» — і знову падав Санько… у вогонь, у нестерпний біль.

Ця трясанина, ця мука були нескінченні, і світ летів шкереберть: то враз спалахувало сонце, воно випікало очі, у розпалену свідомість врізалась картина — червоні коні мчать їх по червоному снігу, то раптом наступала ніч, і все поглинала чорна тиша. В таку хвилину, коли жар засліпив його, Санько не вгледів, а бозна-як відчув (може, по. запаху рідних стін), що він дома, що мати поклала йому на чоло приємно-холодну руку, що з ним щось роблять. Робили щось жорстоке, ніби вичавлювали біль, але вичавлювали, це точно, бо та пекуча головешка під грудьми потроху стухала. Тож поки марив хлопець, кидаючись на лежанці, мати з дочками рятували його, як могли: один за одним клали на живіт мішечки з гарячим піском, живіт був кругло здутий, твердий і синій, мов куряче воло, і коли на тілі коржем виступав розтоплений віск, зшкрібали той віск ножем, тупим його краєм, та знов клали мішечки, та знов зшкрібали. Хлопець аж підпливав гарячим потом, і в запалих синцюватих очах збирався калюжками піт, несла його орлиця над морем, питаючи: «Будеш, сину, годувати, як виростеш?»

…Десь на третій день пішов Санько до Чмирів. У хаті було чорно. Зеленою кригою висвічували кутки. Коло печі сидів Денис, обчухраною спиною до дверей, і щось бурмотів у голодний бовдур. Хлопці товклись на витертій до цегли черені. А на столі лежав Йонька. Лежав твердо й плоско, і був жовтий, як віск. У жовтих руках блимала свічечка. З-під гнота медовими краплями капав віск. «Кап, кап» — на жовті безмовні пальці. Від тої свічки, від мертвого тіла так нудотно запахло вощиною, що Санька знов полоснуло вогнем під груди, і він, аби не зблювати, прожогом вилетів на свіжий дух.

Санько — найменший в роду Хоми Гавриловича — сидів під хатою і дослухався, як б’ються об стіну хрущі. Вони летіли з темної вулиці, летіли один за одним, наче витрушувались із листя старої верби, яка чорною горою стояла за ворітьми. Вечір був тихий; мабуть, збиралось на дощ, бо з далекого лісу поволі випливали хмари, важкі, попелясті, з рожево-сірими боками. Село наливалося мороком, теплою болотною задухою. Видно, хрущі злякалися дощу і сипонули хто куди; як тільки в повітрі бриніло тихе «ж-ж-ж», Санько весь напружувався: «Попаде чи не попаде?»

«Дзик!» — билась тверда грудочка об стіну і, наче розсипавшись, падала вниз. «Ага! Спіймався!» Санько ляскав картузом по призьбі, де щось ворушилося, і, тамуючи подих, обережно запускав руку під обідок: живий-живісінький! Сам лізе, дурачок, у жменю. Спина гладенька, як ніготь, а черевце — ніби реп’ях, чіпке й шершаве. Жук сердито гуде, шкребеться, пощипує лапками Санькові пальці, Хлопець кидає хруща за пазуху: їх там — як бджіл у вулику. Це не дуже страшно — бути вуликом для хрущів. То тільки спершу лоскітно, як повзе, бува, щось ворушке під пахву, а потім навіть приємно: снують, шарудять реп’яшки у потемках, не знаєш, за ким слідкувати. Бач, бач, один гребеться аж у брехливій ямці. Мабуть, дременути надумав, такий проворний! Е, ні, злазь, друже, назад під сорочку!

«Дзик! Дзик!» — летять хрущі, прошивають густу вечірню сутінь. З усього розгону врізаються вони в причілок і, лускаючи, як сухий горох, осипаються на землю.

Санько прислухається не тільки до льоту хрущів; його вухо ні-ні — та й ловить далеке поскрипування підводи: може, то батько з старшими синами повертаються додому. Ото, либонь, погода їх стривожила, і вони квапляться згребти та скласти сіно, та ще й рогатки зверху поставити, щоб вітер не розкидав копиці. Словом, запізнилися батько. А Санькові ж треба, коли приїде підвода, випрягти Оську й Стрижа, махнути до річки й напоїти коней, а тоді через усе село, обвалений місток, через житнє поле скакати аж до Шибеївського яру, бо хлопці казали, що на ніч збираються там, під лісом.

Санько раз у раз позирає в далеч: над лугом піднімається чорна стіна, і на тій стіні хтось викрешує вогонь, і як чирконе — сліпучі іскри летять додолу. Диви, наче запахло смаленою губкою. Низом війнув холодний вітер, затріпотіла верба, і хрущі сипонули цілим роєм. Та Санько вже не ловив їх, прищулився, ждав перших крапель. А може, пронесе? Може, погримить, поблискає та й піде собі понад річкою? Санькові аби проскочить до яру, а там — хлопці, курінь,