Подаруй мені ніч - Аврелія Аверлі

Я одягаю пов’язку йому на очі й дивлюся на стіл. Лук’ян добре підготувався. Грейпфрут, ананас, шоколад, тістечко, набір сирів, ковбаса, червона риба, чорна ікра, салат та кілька страв, явно приготованих у ресторані. Невже він хотів, щоб ми це все з’їли? Тут запасів на два дні мінімум. Мені потрібно, щоб він роздягнувся. Але Громовенко знає всі продукти, тому одразу відгадає. Я прямую до коридору, де залишила сумочку. Чую стурбований голос:
— Ти ж не тікати зібралася?
— Звісно ні, я за смаколиком.
Дістаю з сумочки шоколадний батончик і підходжу до чоловіка. Звільняю від пакування та притуляю до спокусливих вуст Лук’яна. Згадую як нещодавно він вправно цілував мене і мимоволі прикушую губу. Мені хочеться ще тих поцілунків. Уважно дивлюся, як він кусає батончик. Пережовує і не роздумуючи відгадує:
— Щось шоколадне. Батончик?
— Який саме?
Він називає відомий бренд і я полегшено видихаю.
— Не відгадав. Знімай штани.
— Чому це не відгадав? — замість штанів, Лук’ян знімає пов’язку. Недовірливо зиркає на батончик, — відгадав! Я ж сказав, що це батончик.
— Але не вказав правильної назви. Я ж сир теж відгадала, проте ти не зарахував. Тобі потрібно було, щоб я озвучила камамбер. Знімай штани.
— Ну, якщо ти хочеш, щоб я оголився, то я тільки радий цьому.
Він знімає штани й залишається у чорних боксерах. Бачу, Лук’ян ледь стримується, а отже, я досягла того, чого хотіла. Опускаю пов’язку на його очі. Вирішую зіграти останній акорд. Беру грейпфрут й сподіваюся, що він дуже кислий і гірчитиме. Кладу до рота чоловік. Він кусає, морщиться й одразу відгадує:
— Грейпфрут.
— Молодець. Заслуговуєш на винагороду.
Опускаюся. Кладу долоні збоку на його ноги, майже торкаючись боксерів. Нахиляюся та цілую у живіт. Повільно обвожу язиком навколо його пупа та намагаюся розпалити ще більше. Пальчиками проводжу по ногах. Знаю, я граюся з вогнем, проте дуже хочеться помститися. Мені подобається його торкатися. Я насолоджуюся поцілунком й не збагну кому мстюся більше: Лук’яну чи собі. З його вуст виривається тихий стогін. Він торкається моєї спини і я розумію, що досягнула бажаного. Він на межі.
Різко відхиляюся, підіймаю свою кофту з підлоги й тікаю до ванни. Лук’ян кричить мені у слід:
— Ти куди? Ми ще не закінчили.
— Закінчили. На сьогодні досить ігор.
Забігаю до ванної кімнати та зачиняю двері. Важко дихаю. Живіт лоскоче вогонь. Стук у двері змушує здригнутися:
— Аліно, ти чого злякалася? Все добре.
— Нічого не добре, Лук’яне. Я заміжня жінка, але тебе це не спиняє. Ти шантажуєш мене, змушуєш грати у розпусні ігри й, мабуть, всупереч своїм словам, сподіваєшся зі мною переспати, — торохтю на одному подиху й швидко одягаю кофту.
Насправді я не знаю, хто загрався більше. Я, яка хоче хоча б чимось дошкулити Лук’яну, чи він. Між нами є велика різниця. Він мені не байдужий. Попри бажання, кохання розгорається у моєму серці. Навіть Роман не може змусити забути про Громовенка. Злюся на себе, на свою слабкість. Лук’ян нічого до мене не відчуває. Лише грається зі мною, як кіт з мишею. От тільки після цих ігор він залишиться задоволений, а я повернуся додому з розбитим серцем. Знову. Дверна ручка смикнулася, проте двері зачинені на замок.
— Ти цього хочеш так само як і я. Я тебе не примушую. Вирішила зберігати вірність тому нікчемі? Це твоє право, але він сам штовхнув тебе у мої обійми. Чи ти забула, як він благав тебе зрадити йому?
Не забула. Злість розгорається у грудях. Через Романа я тут, змушена терпіти приниження. З ним я обов’язково з’ясую стосунки, проте зараз мене турбує Громовенко. Сама не помічаю, як перехожу на крик:
— Під загрозою смерті, людина зробить будь-що. Ти погрожував розібрати його на органи.
Тиша зависла у повітрі. Я прислухаюся й намагаюся зрозуміти, чи Лук’ян ще там. Прикладаю вухо до дверей, проте нічого не чую. Нарешті, Громовенко спокійним, навіть лагідним голосом каже:
— Аліно, вийди. Поговоримо.
— Вийду, але трохи пізніше. Мені потрібно привести себе до ладу.
— Добре, я чекатиму тебе на кухні, — Лук’ян якось надто легко здається. Чую кроки, що віддаляються.