Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

А в той же день вразила турецьке військо жахлива новина, що до польського війська надійшла допомога, нібито ціла армія донських козаків. Блискавично облетіла вона весь табір, і в окремих загонах почалася паніка. І ніхто: ані візир, ані чауші, ані гінці — не наважився сповістити Османа, аж поки він сам з лементу і зойків не зрозумів, що скоїлося щось неймовірне.

І тоді мужність залишила самовпевненого і войовничого юнака. Осман ридав, рвав на собі каптан і загрожував жахливими карами скривавленим і знесиленим воїнам, а коли ніч припинила різанину, він втратив владу над собою і обвинувачував башів та візирів в запроданстві, в зраді й нездібності, кричав, що воїни, яких вважав він за левів, плямують своєю полохливістю ім'я турків-османів, тупав ногами і волав, що залишиться зимувати під Хотином, аж поки не знищить останнього ляха.

Старий Дилавер-баша низько вклонявся, називав Османа найпишнішими титулами і не суперечив обуреному деспотові, але коли Осман знесилено замовк, покірливо попросив дозволу вислухати стамбульських гінців.

Нерадісні новини привезли вони з Босфору.

Давно вже землеробство під Царгородом прийшло до цілковитого занепаду і Стамбул харчувався виключно морським довозом, але в Кара-Денізі гуляли козацькі байдаки, топили і перехоплювали купецькі дуби та томбази, шхуни і каравели, і через це давно вже почалася в Стамбулі дорожнеча, а коли іспанські та флорентійські галери замкнули своєю блокадою південні протоки — голод і розпач запанували в столиці.

— А капуда-баша? А наші галери? — люто урвав Осман.

Гінці мовчали. Дилавер-баша сумно схилив сиву голову:

— Погана на них надія, о сонце всесвіту, тому що небіжпик капудан-баша і його заступники більше дбали про власну користь, ніж про славу свого володаря, — тихо й повільно заговорив він старечим шепелявим голосом. — У нас на Ак-Денізі щось з п'ятдесят галер, та на Кара-Денізі близько сотні. І всі вони трухляві, старі і погано озброєні. Веслярі на них з бранців-козаків, ладних краще потопити галеру, ніж кинутися на своїх, а замість добре вимуштруваної команди маємо різний набрід, навербований по портах. Цигани, греки, злочинці франкських країн, злодії, пірати, п'яниці і обідранці — кого там тільки немає. Ані морської науки, ані муштри, ані вміння стріляти… Вони здатні лише грабувати або тікати від бою до першого-ліпшого порту… Коли ми виступали з Стамбула, капудан-баша гадав винищити козаків, але його галери ганебно втекли від жалюгідних козацьких байдаків, і тепер у нашій столиці люди гинуть з голоду і від моровиці, а повсталі юрби трощать склади і факторії невірних крамарів.

— Надіслати до Стамбула каравани борошна і харчів з Анатолії! Хай беглер-бей Анатолії негайно видасть наказ, — не так уже владно вигукнув Осман.

Але Дилавер-баша ще нижче схилив сиву голову в плоскій чалмі з пір'ям білої чаплі, найвищою нагородою османського війська.

— Насмілюсь нагадати сонцеві вceсвiту, що Анатолію давно спустошили повстанці і що загони анатолійського беглер-бея харчуються довозом з Добруджі, Греції та Болгарії.

— Цить! — істерично гримнув Осман. — Я накажу роздерти вас всіх на шматки, якщо ви не спроможні перемогти.

— Хай краще ви нищать нас воїни Ляхистану, бо всі ми підемо битися в першій лаві, щоб кров'ю своєю спокутувати провину своїх попередників і скути меч слави твоєї, о гордість і сила ісламу, — прошепелявив Дилавер-баша.

Він вже збирався піти, коли Осман спинив його.

— Сідай, старий. Порадь мені, як радив дідові й батькові, а ви всі слухайте і теж думайте, що нам робити, — додав він, гнівно блимнувши очима на молодших візирів і інших вельмож.

Дилавер-баша помовчав із хвилину, ніби поринувши в складні міркування, потім впав до Османових ніг:

— Я гадаю, о серце всесвіту, що сувора і морозна зима загрожує нам смертю в степах Ляхистану. Вже й так загинула мало не половина верблюдів і арабських і месопотамських коней, а люди з пекучого півдня вмирають, як мухи. Вони не звикли до снігу й холоду і не мають нічого теплого з собою. Отже, треба відійти на південь за гори, а навесні знову вдарити на ворога.

— А ви що скажете? — спитав Осман інших вельмож.

— Спитай астрологів і ворожбитів, володарю трьох суходолів, — відповів Джурджі, третій візир. — Хай прочитають вони по зорях книгу долі, щоб смертний розум наш не замутив приділення одвічного.

— Спитай астрологів, — луною відгукнулися й інші, раді перекласти на них відповідальність за свої думки.

Осман втомлено махнув рукою.

— Ну, добре. Покличте мені астрологів.

Але ніхто не прочитав тієї ночі книги зоряних письмен, тому що важкі чорні хмари вкрили небо і опівночі сипнув пухкий і мокрий сніг. Воїни південних країн ніколи не бачили снігу і дивилися на нього з забобонним жахом. Їм здавалося, що це — мокре пір'я невідомих птахів, дотик яких опікає і леденить у жилах кров, і що сама нечиста сила кидає пір'я на землю, щоб поховати все військо під своєю білою пухнастою ковдрою. Вони кидалися до шаманів і чаклунів, волали, молилися, бурмотіли закляття і несамовито кружляли навколо вогнищ разом із дервішами, щоб відігнати злого духа і врятуватися від загибелі.

А Дилавер-баша частував у своєму наметі двірських астрологів і ворожбитів і непомітно втлумачував їм, що тільки замирення з Ляхистаном врятує державу Османів від загибелі, а коли вони пішли, наказав покликати до себе пана Зелінського, посла Хоткевича.

Надвірний маршалок Якуб Зелінський приїхав до турецького війська ще до початку військових дій з мирною пропозицією, але тому, що падишах і знати не бажав про мир, Гусейн-баша затримав його як почесного бранця, і Зелінський уже сорок днів нудьгував у своєму наметі, поки новий великий візир Дилавер-баша не згадав про його існування.

Довго розмовляв Дилавер-баша з Якубом Зелінським віч-на-віч, потім наказав видати йому охоронну грамоту і відпустив до польського табору.

У польському стані вже не сподівалися, що Зелінський повернеться. Гадали, що Осман вирядив його до Стамбула і кинув до Єдикуле, семивежного замка, в'язниці вельмож, почесних бранців та заложників.

Зелінський застав польське військо в жалобі. Напередодні помер Ян-Карл Хоткевич, і командування військом перейшло до гетьмана польного Любомирського.

Польське військо зраділо появі Зелінського. Зелінський приїхав саме тоді, коли королевич з Любомирським міркували, кого й коли надіслати до турків з мирною пропозицією. Справа була важка, складна і небезпечна, бо невідомо було, як поставиться до неї Осман. Зелінський запевняв панство, що Дилавер-баша обіцяє підготувати грунт, але прозоро натякає, що пани мусять дати йому за цю послугу значний подарунок — ніяк не менше п'ятнадцяти тисяч дукатів.

Пани обурювалися, але становище було безпорадне. Військо