Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

в парку «Гаренна» о шостій годині ранку, бо сам уставав аж о десятій, одначе не міг не думати про Філіппа Морнея, навіть коли не бачив його, й не міг не порівнювати його з іншими придворними — здебільшого невигідно для тих інших. Він твердив собі: «Зовсім не такий друг д'Обіньє, що квапив мене тікати з Лувру. І зовсім не такий друг дю Барта — він урятував мені життя в тому шинку. А що вже казати про д'Ельбефа — він оберігав мене на кожному кроці, і як прикро мені його бракує тепер! Але ж хто вони такі? Вояки, відвага для них річ самозрозуміла, ніхто нею не величається, і до чесноти вона не торкається навіть краєчком. Та візьмімо будь-кого з моїх тутешніх наближених, найкращих у раді: що від них лишиться, як порівняти їх із Морнеєм?» У всіх були якісь вади, часом навіть гидкі, проте Анрі тим легше було вибачити їх. Дружба й королівський титул мають силу багато що затерти. Але жоден з них не був наділений знанням — високим і глибоким знанням великого гугенота. А незнання затерти не можна.

Агріппа, давній друг, безцеремонпо користався щедрістю свого короля: податковій палаті в По його ім'я було відоме краще за будь-чиє. Одного разу він заговорив з іншим дворянином про короля — умисне досить голосно, щоб почув і Анрі. Але той дворянин не розчув, і Анрі сам повторив йому:

— Він каже, що я скнара і що нема на світі невдячнішої людини.

А іншим разом до короля привели замореного голодного пса — колись Анрі його любив, а потім забув про нього. На нашийнику у пса було видряпано Агріппин сонет, що починався так:

Твій відданий Сітрон у кращі дні лежав На ліжку пановім; тепер же — на камінні Він спить, бо й пес, як вірні слуги, нині Невдячних друзів звичаї спізнав.

А в кінці була мораль:

Придворні! Ох, не слід вам гордо поглядати На пса голодного, що з холоду дрижить: За вірність кращої і ви не ждіте плати.

Прочитавши ці рядки, Анрі аж на виду змінився. Усвідомлення вчиненої несправедливості охоплювало його дуже швидко й гостро, хоч потім він і забував про все. Йому легше було знайти виправдання для чужої провини, ніж для своєї. Бідному Агріппі він ставив на карб його заслуги, а не запальну натуру поета. Молодий Роні любив гроші ще багато дужче: він не витрачав їх, а складав. На той час помер його батько, і він успадкував баронський титул і маєтки на півночі, на кордоні Нормандії. Коли Анрі не вистачило грошей па платню солдатам, барон Роні продав один із своїх лісів, але зважився на це лише для того, щоб переможні походи короля Наваррського подесятерили ту позичку. Він побудував собі дім у Нераку, за Старим мостом, бо для прибуткових справ потрібні вигоди. І король побоювався докоряти йому навіть за тяжкі помилки: тоді Роні спалахував. Він, мовляв, не васал йому й не підданий, казав він Анрі у вічі, і може й піти від нього — що насправді було йому й не в голові, хоч би через самий дім. Анрі гостро відповідав, що не тримає його й може знайти кращих слуг, — і так само не думав того насправді. Бо Роні, попри всі свої вади, таки лишався одним з найкращих — навіть тоді, коли на якийсь час від'їхав у Фландрію до багатої тітки, перед якою він, сподіваючись на спадщину, прикидався католиком.

З двох відданиць він обрав не вродливішу, а багатшу й одружився з нею. Коли на півночі почалася чума, барон поїхав туди забрати молоду дружину зі свого замку. Вона сиділа в зачиненій кареті серед лісу й не хотіла впустити до карети чоловіка, щоб він, бува, не заразився. Але до барона не бралося ніщо. Чуму й усі інші перешкоди він поборював з завжди однаковим гордим завзяттям. Коли небезпека миналась, він скидав панцер і сідав за рахунки. Зі своїм королем він брав участь у всіх боях. А коли королівство було зібране докупи, Анрі мав уже готового знаменитого міністра фінансів.

Тепер обидва вони ще молоді, на самому початку свого шляху, разом завойовують непокірливі містечка, важать життям задля якогось там прапора й багнистого рову — та щасливець Роні ніколи не лишається при збитках. Коли врешті починається грабунок, — хто кладе в кишеню зразу чотири тисячі екю за те, що врятував їхнього власника, недужого старигана, від жорстоких вояків? Анрі добре знав молодика. Той любив славу й честь — але чи не так само любив гроші. А ось Морнея Анрі якось почав утішати, що колись обидва вони будуть багаті. Він говорив так навмисне, щоб увести його в спокусу. Але Морней відповів просто:

— Я вже тим багатий, що служу.

З умисною різкістю Анрі відказав:

— Мені до ваших жертв байдуже, пане де Морнею. Я думаю про свої власні.

— Всі жертви ми приносимо не людям, а богові.

Відповідь була сповнена смирення, і все ж звучала докором. Анрі почервонів.

Невдовзі після того на їхній невеличкий загін напали, вихопившись із переліска, рейтари маршала Бірона. Їх було більше, і королю Наваррському та його супутникам не лишилось нічого іншого, як повернути коней і втікати; а ззаду лящали постріли. Коли вони спинилися, всі побачили, що королю кулею відірвало підошву від чобота. Король простяг зовсім неушкоджену ногу, щоб хто-небудь натяг на неї свій чобіт. Зробив це Морней. Анрі не бачив його обличчя, бо посол стояв нахилившись, але з шиї в нього цівочкою текла кров.

— Морнею! Вас поранило.

— Пусте, подряпина — як згадати про