Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

prince de Ligne[484] писав їй листи на восьми сторінках, Білібін приберігав свої mots[485], щоб вперше сказати їх при графині Безуховій. Бути прийнятим у салоні графині Безухової вважалося за диплом розуму; молоді люди прочитували книжки перед вечором Елен, щоб було про що говорити в її салоні, і секретарі посольства, і навіть посланники звіряли їй дипломатичні таємниці, так що Елен становила силу з певного погляду. П'єр, який знав, що вона дуже дурна, з чудним почуттям подиву і страху іноді бував на її вечорах і обідах, де говорилося про політику, поезію та філософію. На цих вечорах він почував себе так, як повинен почувати себе фокусник, який кожного разу чекає, що ось-ось обман його відкриється. Але чи тому, що для ведення такого салону потрібна була саме глупота, чи тому, що самі обманювані мали втіху від цього обману, обман не відкривався, і репутація d'une femme charmante et spirituelle[486]так непохитно встановилася за Єленою Василівною Безуховою, що вона могла говорити цілком явні банальності й дурниці і проте всі захоплювались кожним її словом і відшукували в ньому глибокий смисл, про який сама вона й гадки не мала.

П'єр був саме тим чоловіком, якого треба було цій блискучій світській жінці. Він був тим неуважним диваком, чоловіком grand seigneur'oм[487], що нікому не заважає і не тільки не псує загального враження високого тону вітальні, але й править своєю протилежністю витонченості й тактові дружини за вигідний для неї фон. П'єр за ці два роки, внаслідок свого повсякчасного зосередженого заняття духовними інтересами і щирого презирства до всього іншого, засвоїв собі в нецікавому для нього товаристві дружини той тон байдужості, недбалості і ласкавості до всіх, який не набувається нарочито і який саме тому і викликає мимовільну пошану. Він входив до вітальні своєї дружини, як до театру, з усіма був знайомий, всіма однаково радий і до всіх однаково байдужий. Іноді він заходив у розмову, цікаву для нього, і тоді, без міркування про те, були тут les messieurs de l'ambassade[488], чи не було їх, шамкаючи, висловлював свої думки, що іноді були зовсім не в тоні цієї хвилини. Але думка про дивака-чоловіка de la femme la plus distinguée de Pétersbourg[489] уже так встановилася, що ніхто не приймав au sérieux[490] його вихваток.

Серед багатьох молодих людей, які щодня бували в домі Елен, Борис Друбецькой, добившись уже великого успіху по службі, був після повернення Елен з Ерфурта найближчою людиною в домі Безухових. Елен називала його mon page[491] і обходилася з ним, як з дитиною. Вона усміхалась до нього такою самою усмішкою, як і до всіх, але іноді П'єру неприємно було бачити цю усмішку. Борис обходився з П'єром з особливою, гідною І сумовитою шанобою. Цей відтінок шаноби теж непокоїв П'єра. П'єр так тяжко страждав три роки тому від образи, якої завдала йому дружина, що тепер він рятував себе від можливості подібної образи, по-перше тим, що він не був мужем своєї дружини, по-друге тим, що він не дозволяв собі підозрювати.

«Ні, тепер, зробившись bas bleu[492], вона назавжди відмовилась від колишніх захоплень, — казав він сам собі. — Не було випадку, щоб bas bleu мали сердечні захоплення», — повторював він сам собі невідомо звідки взяте правило, якому, безперечно, вірив. Але, дивна річ, присутність Бориса у вітальні дружини (а він був майже повсякчасно) фізично впливала на П'єра: вона зв'язувала все його тіло, впливала на невимушеність і волю його порухів.

«Така дивна антипатія, — думав П'єр, — а раніш він мені навіть дуже подобався».

В очах вищого світу П'єр був вельможний пан, трохи сліпий і смішний чоловік знаменитої дружини, розумний дивак, який нічого не робить, але нікому не шкодить, гарний і добрий хлопець. А в П'єровій душі увесь цей час відбувалася складна й важка робота внутрішнього розвитку, що відкрила йому багато чого і привела його до багатьох духовних сумнівів і радощів.

X

Він продовжував свій щоденник, і ось що він писав у ньому за цей час.

«24 листопада.

Встав о восьмій годині, читав св. письмо, потім пішов на службу (П'єр за порадою благодійника став на службу в одному з комітетів), повернувся на обід, обідав сам (у графині багато гостей, мені неприємних), їв і пив помірно і по обіді переписував п'єси для братів. Увечері зійшов до графині і розповів смішну історію про Б. і тільки тоді згадав, що цього не слід було робити, коли всі вже голосно сміялися.

Лягаю спати щасливий і спокійний духом. Господи великий, поможи мені ходити по стезях твоїх: 1) перемагати частину гнівну — тихістю, повільністю, 2) хіть — здержливістю та огидою, 3) уникати суєти, але не відлучати себе від: а) державних справ служби, Ь) від турбот сімейних, с) від дружніх стосунків та d) економічних занять».

«27 листопада.

Встав пізно і, прокинувшись, довго лежав у ліжку, поринаючи, в лінощі. Боже мій! поможи мені і дай мені снагу, щоб я міг ходити шляхами твоїми. Читав св. письмо, але без належного почуття. Прийшов брат Урусов, розмовляли про марноти світу. Розповідав про нові плани государеві. Я почав був осуджувати, але згадав свої правила і слова благодійника нашого про те, що істинний масон повинен бути старанним діячем у державі, коли є потреба в його участі, і спокійним споглядачем того, до чого він не покликаний. Язик мій — ворог мій. Одвідали мене брати Г. В. і О., була підготовча бесіда для прийняття нового брата. Вони покладають на мене обов'язок ритора. Почуваю себе кволим і недостойним. Потім зайшла мова про пояснення семи стовпів і східців храму. 7 наук, 7 чеснот, 7 пороків, 7 дарів святого духа. Брат О. був дуже красномовний. Увечері було учинено прийняття. Нове обладнання приміщення дуже посилювало пишноту видовища. Прийнято було Бориса Друбецького. Я рекомендував його, я й був ритором. Чудне почуття хвилювало мене увесь час мого перебування з ним у темній храмині. Я застав у собі почуття ненависті до нього, яке марно намагаюся перебороти. І тому ось я щиро бажав би врятувати його від злого і ввести його на шлях істини, та погані думки про нього не покидали мене. Мені думалося, що його мета вступу у братство полягала лише в бажанні зблизитися з людьми, бути в фаворі