"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
Двох бійців Марков послав нести дозор біля моргу, а всім іншим наказав лягти спати. Каганець погасили. Густа темрява ніби злилася з тишею кам'яного погреба і, здавалось, придавила людей. Галя Громова намагалася заснути, опершись ліктями на ящик рації і накрившись плащ-палаткою, але спати не могла. Вона весь час бачила перед собою живого Колю, і варто було їй подумати, що зараз він лежить у морзі, серед мерців, як її охоплював такий жах, що вона ладна була закричати. Її душили сльози, але вона боялася, що почує Марков, і зціплювала зуби до болю в скронях. Марков здавався їй зараз людиною, у якої немає серця.
Не спав і Марков. Ніхто не знав, з яким болем він переживав загибель свого юного ад'ютанта. Більш того, він вважав себе винуватцем цієї смерті. Скільки разів повідомляв він Старкова про Колю, про те, що треба б переправити його до Москви, і одразу ж ніби забував про це. Він звик до того, що в довгі години самотності поряд з ним завжди була ця чиста жива душа. Ніхто, крім Колі, не знав, що Марков міг годинами розмовляти з ним про найнесподіваніші речі, відповідати на десятки запитань, які хвилювали хлопчика. Про те, чи є у Гітлера совість. Що там, у небі, далі за найдальші зірки?.. І ось юне життя, яке тільки почало розквітати, обірвалось. І всі плани, що їх будував Марков відносно Колиного майбутнього, про те, що він, напевне, стане хорошим художником, уже ні до чого. Раптом Марков пригадав, що десь на колишній базі залишився альбом з Колиними малюнками. Марков ривком підвівся з підлоги, ніби збирався неайно піти по цінний альбом… Нічого, нічого не лишилося від людини, тільки пам'ять про неї!
В кутку, де була Галя, почулося придушене ридання.
Марков, світячи собі ліхтариком, підійшов до Галі і сів біля неї.
— Не треба, Галю, не треба, — тихо сказав він і, знайшовши руку Галі, міцно стис її.— Не треба, прошу тебе.
— Чому він? Чому він? — хрипко схлипнула Галя.
— Війна, Галю, не вибирає. Це я винен. Гадав, що йти в кінці ланцюжка йому безпечніше.
— Чому він? Ну чому він?
Марков мовчав.
— Боже мій, яка я нещасна! — тихо, з болем мовила вона.
— Ти, Галю, щаслива, — сказав їй Марков. — Дуже щаслива. Ти так гарно розпочала своє життя, тобі багато хто може позаздрити. Дуже багато. Адже ти ще дівчинка, а тут не кожний чоловік вистоїть. Ти, може, ображаєшся, що я тобі доброго слова не сказав за всю твою роботу? Вибач. Але не думай, що я нічого не бачу, не почуваю. Робота така, що серце більше доводиться віддавати іншим. Особливо тим, хто ближче, ніж ми, коло смерті ходить. От загинув Добринін. І одірвався шматок серця. А тепер ось Коля… Ще шматок. Прошу тебе, не плач. Мені дуже тяжко, Галю. Дуже.
— Я не буду, — прошепотіла Галя. — Вибачте.
— А втім, плач. Тільки тихо. Я знаю, від сліз легшає.
— Я одного разу проплакала цілу ніч, а легше не стало.
— Це коли тебе хтось обдурив? — тихо спитав Марков, відчуваючи, як Галя потягла руку. — Мені Коля розповідав про це.
Галя вивільнила руку.
— Ви кажете неправду.
— Він знав, що зробив погано. Пам'ятаєш історію з твоїм портретом? Я здивувався, що ти на малюнку сумна. А він сказав, що ти така, коли залишаєшся наодинці з своїми думками. І ось тут у нього й вихопилося… Адже він дуже любив тебе. Не сердься на нього… А того хлопця забудь. Він не вартий тебе.
— Хіба можна на Колю сердитись? — сказала Галя і важко зітхнула.
Вони довго мовчали.
Кілька глухих ударів уривчастими поштовхами відбилися в підвалі. Із стелі посипалось вапно. Марков прислухався і сказав:
— Здається, наші бомблять. Може, серед льотчиків і твій батько. Ось у тебе, Галю, яке щастя. Ти на війні поруч з ним.
Галя знову зітхнула.
— Посвітіть, будь ласка, котра година? Час слухати Москву…
Розділ 55
Становище німецьких військ на Центральному фронті ставало дедалі напруженішим. І хоча Берлін по радіо галасував про гранітну могутність групи центру, вже з'ясувалося, що граніт цей скидається на глину. В перший літній місяць радянські війська швидкими змінними ударами зрізали неприємні для себе виступи фронту. Всім було ясно, що це ще не головний наступ, але вже очевидна до нього підготовка.
В цей час гітлерівська пропаганда підозріло перестала говорити про другий фронт. Ще навесні Геббельс у промові перед окружними уповноваженими гітлерівської партії, як тільки міг, знущався з імпотентності англосаксів, які затіяли роман з Кремлем і тепер не знають, куди себе подіти від його пристрасних домагань відкрити другий фронт. Промова передавалася по радіо, і регіт нацистських бонз слухав увесь світ.
— Нам смертельно набридла, — кричав Геббельс, — ця нескінченна казочка для нервових, яку мелють Черчілль і Рузвельт! Якщо вони, втративши розум, кинуться через Ла-Манш, вони розіб'ють свої тверді лоби об сталеву могутність атлантичного валу. Ми їм це забезпечимо…
В опублікованій потім газетами промові Геббельса після цих слів ішла грайлива ремарка: «Атлантичний вал овацій». Але саме після цієї промови Геббельса офіціальний Берлін про другий фронт
