Присмак волі - Володимир Кільченський
— То пан має дукати, а чи якісь їхні гроші? — чемно запитав далі чоловік, а коли Іван сказав, що розрахунок буде дукатами, повів його до стайні.
Тут стояло троє гарних коней, і Івану приглянувся високий, сивий на ногах жеребчик. Указав на нього, але чоловік замахав руками, не погоджуючись продавати такого коня. Тоді Іван поліз у мішок і дістав п’ять золотих дукатів. Підкинувши їх на долоні, промовив:
— Пане добродію, віддаю вам усе золото, що маю. Такі монети на шляху не валяються!
Чоловік зрозумів, що це добра платня за їздового жеребця, і вже доброзичливо простягнув руку за дукатами, сказав:
— Згоден... Добрий розрахунок. Виводь!
У Івана від тих слів аж серце закалатало в грудях. Він відмотав повід і відразу відчув силу та норов молодого жеребця.
— Не хвилюйся... Він уже об’їжджений. Майже рік його впрягаю до воза. Добрий кінь!.. — сказав чоловік і, погладивши чотириногого по шиї, заспокоїв його, а потім невесело промовив: — Продав тебе гарним людям. Служи їм... Прощавай!
Іван, не гаючи часу, повів Срібка, так він його назвав подумки, тільки-но побачив у стайні. Коли вийшли з двору, кінь став мотатися з боку в бік, але, відчувши сильну руку свого нового господаря, умиротворено пішов з ним. Назустріч поспішала Марія. Підбігши, радісно вигукнула:
— Слава богу, є інший кінь, а наш Силко лежить ледве живий, ми всі плачемо над ним... А люди вже поїхали далі.
Іван підійшов до своїх, що були біля хворого коня, і, присівши на коліна, погладив та став говорити з ним:
— Пробач нас, Силку... Ми тебе не забудемо...
Силко якось дивно поглядав на іншого коня, і з його ока стали котитися сльози, а потім, стрепехнувши ногами, він бездиханно застиг.
Після цього жалісливого видовища нікому вже не хотілося їсти, і Іван, сівши на Гнідка, поїхав до містечка. Він верхи заїхав до подвір’я колишнього господаря Срібка і, нахилившись, постукав у віконце. Швидко вийшов з хатинки господар і стривожено запитав:
— Щось не так, пане? Чому ви повернулися?
Іван спішився і розповів господарю про долю Силка та намовляв його, щоб, доки не захолов кінь, вжити на м’ясо.
— Пане, зробіть це... Він не здох, а скінчився від виливу крові... А залишити його — так вовки за ніч пошматують. Хай ще буде з нього користь, — умовляв Іван господаря, і той згодився, сказав, що приїде туди зі своїм сусідом.
Прибувши до своїх, Іван суворо наказав усім пообідати варивом та швидше рушати далі.
Після швидкої трапези запряг у віз коня. Оголосив усім, що його звати Срібком, а коли вдалині показався віз, що поспішав до їхнього постою, крикнув Романові, що час вирушати. Срібко, ніби відчуваючи провину перед попередником, старанно тягнув воза з мовчазними мандрівниками.
Під вечір вирішили зупинитися на відпочинок біля ошатного містечка і, заїхавши в нього, побачили безліч слідів від возів, що вели на велике подвір’я. Роман звернув туди, і вони зупинилися біля чималенької хати, що ділилася на людську половину та стайню. Іван хутко постукав у двері і, коли звідти почувся голос, став прохати, щоб їх пустили на ночівлю.
— А платню маєте? — запитали з хати.
Коли Іван відповів, що вони заплатять за нічліг, двері відчинились, і господар з двома хлопцями кинулися розпрягати коней і завели їх до стайні.
— Беріть речі... У нашому селі злодіїв немає, але зараз по шляху всякі заброди ходять, — пояснював господар, якого звали Самійлом, і став допомагати Марійці з Іваном переносити торби до хати.
Швидко влаштувалися, і всі мандрівники із задоволенням зняли з себе одяг і чоботи. Хазяйка кинулася в сіни вимивати чоботи та ще й гримнула на хлопців, щоб добре приглянули за кіньми. У печі вже стояв величенький казан, в якому мліла каша. Марійка і Рада, пошептавшись із Одаркою, так звали господарочку, пішли за ширму митися після мандрівки.
Незабаром усі були налаштовані на вечерю в теплі та добрі, з часом їх стало хилити до сну. Першою заснула Катеринка, а Роман з Іваном, перемовившись між собою, вирішили спати по черзі. Господарі не дошкуляли ночувальникам розпитуваннями, бо ж у всіх було загальне горе — одні втікали від інших. Івана сон так і захоплював у свої обійми, проте він навчився і його піддурювати і, сидячи із заплющеними очима, не спав, бачив усе, а ще більше чув...
Після півночі увагу хлопця привернуло незвичне тупцювання коней, він побачив, як господар тихо вийшов з хати. Іван легенько штовхнув Романа під бік і наказав бути готовим до несподіванок, а сам стиха вийшов на подвір’я. Побачив, що поряд зі стайнею стоїть хазяїн двору. Він аж тіпнувся, коли побачив Івана, який непомітно наблизився до нього.
— Щось тут коїться, пане Самійле? — голосно запитав Іван і запропонував хазяїну зайти до стайні, щоб провідати коней.
— Поглянути треба. Коні чомусь хвилюються... Може, звірина якась ходить попід стайнею. Одного разу навіть ведмідь навідувався. Війна нікому не дає відпочинку, — із сумом промовив Самійло.
Зайшли у стайню, й Іван переконався, що коні всі на прив’язі. Він пройшовся по приміщенню і кожного погладив по крупові. Вони попрямували до хати з думкою про дивне поводження коней. Іван попередив Романа, щоб той
