Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка
Покрутившись у ліжку, і зрозумівши, що сон геть пропав, Женя тихцем зібрався, щоб не розбудити друга, та вийшов на вулицю, яка була безлюдна і вся в густому тумані, наче ілюстрація до якоїсь казки. Туман, наче жива істота, гуляв містом, заволодів ним, встановлюючи свої правила та закони. Сусідні будинки було ледь видно. Та що там сусідні! Той, з якого він вийшов, просто розтанув за спиною, варто Жені було пройти кілька кроків. Дивні примхливі образи з’являлись і щезали, танцювали перед очима, чи то глузуючи з раннього перехожого чи то заманюючи кудись.
Женя довго бездумно гуляв містом, час від часу до болю в очах вдивляючись в блакитну димку, в якій йому, то тут то там вважався до болю знайомий стрункий дівочий силует, що наче манив, гукав… Примарна дівчина, примарне бажання… Синій туман поступово перетворився на молочно білий з золотинкою від світанкового сонця, а він все йшов і йшов. Знав, що йому ввижається та легка фігура, але навіть заради того, щоб побачити навіть такий міраж, не зупинявся. Ноги, попри розуміння абсурдності надії, несли кудись дурну голову… Так і блукав містом як привид, поки на одному з узбіч не натрапив на літнього джентльмена, що сидів просто на землі і якось розгублено озирався. Чоловік не був схожим ні на жебрака, ні на маразматика, щось у його погляді було таким сповненим внутрішньої гідності і одночасно невимовно ображено-дитячім, що Женя вирішив запропонувати допомогу. І туман, який зводив з розуму весь цей час, раптом наче заспокоївся, перестав шепотіти і кудись манити…
-Добрий ранок?- привітався Женя, присідаючи біля чоловіка і відмічаючи, що в того закривавлена голова і явна дезорієнтація. Медиком він не був, але ї його скромних знань було достатньо, щоб зрозуміти - тут явно потрібна допомога і бажано професійна медична.
- А де юна леді?
- Юна леді?
- Тут була юна леді…- старий чоловік якось непевно вдивлявся в щезаючий прямо на очах туман у Жені за спиною, і хлопець про себе посміхнувся. Це ж треба, не лише йому ввижаються дівчата у вранішньому мареві, проте в цього дідугана хоч причина була виправдана. Після удару по голові все що хочеш може ввижатись…
Як з’ясувалось з досить плутаної розповіді, старого чоловіка банально пограбували, забравши навіть верхній теплий одяг. Він не міг згадати куди йшов і навіщо в таку годину, тож Женя не довго думаючи, викликав швидку і знявши власне пальто намагався зігріти постраждалого до приїзду медиків. Англійці звичайно на диво холодостійкі (про одну температуру комфорту в їх будинках, Андрій вже висловив багато «добрих слів», стираючи чергові теплі носки, та розтянуючи ворот у вязаного з овечої шесті світеру), але не втакому стані і віці.
Медики, які прибули, ретельно записали данні Жені, викликали поліцію. Ті ще довго та прискіпливо, хоч і підкреслено ввічливо, допитували молодого чоловіка, вже справляючи враження, що його самого прямо зараз заарештують за напад на дідугана. Проте ні, промаринувавши з пів дня, його таки відпустили, попросивши нікуди найближчим часом не їхати.
Андрій ще довгенько читав Жені нотації про те, що виклику швидкої старому цілком вистачило б, а так їх тепер ще й позапланово почали перевіряти на наявність дозволу на роботу, кількість проведеного часу в країні… Ні в них наче в порядку були документи, все ж таки не перший день тут. Більш менш облаштувались, оформили належним чином короткострокові дозволи на перебування в країні (довгострокові ще спробуй зароби), але гарного настрою такі перевірки не додавали.
А через пару місяців Женя отримав листа з запрошенням на чай до такого собі сера Джона, з визначенням дня та точного часу для візиту. Було навіть відзначено форма одягу – костюм. Покрутивши в руках конверта, Женя довго не міг второпати чий це прикол, доки не згадав, що, наче так, звали того постраждалого дідугана.
За вказаною на конверті адресою, стояв немаленький будинок в вікторіанському стилі. Небагатомовний чоловік, який судячи з уніформи був дворецьким, провів його до вітальні, де чекав за столом знайомий дідусь. Перш ніж Женя, доволі сильно вражений такою офіціозністю, встиг привітатись, назустріч йому вискочив золотистий ретривер, і, не зупинившись ні на мить, з розгону поклав передні лапи йому ледве чи не на плечі і радісно лизнув у носа.
-І я радий знайомству, - розсміявся Женя, ледве втримавшись на ногах і приязно потріпавши пса по шиї. Цей дружелюбний чотирилапий звір добряче розрядив доволі протокольну зустріч і просто підняв настрій. Собака був здоровенний, красивий, доглянутий, і явно цілком вдоволений власним життям. А ще розбалуваний, проте подібне було в Великобританії не рідкістю. Ставлення до тварин тут було напрочуд гарне. Часом навіть гарніше ніж до людей. І, відповідно, тварини тут були, м’яко кажучи, нелякані. Білка в парку, що стрибає тобі на плечі, вимагаючи горіхів, чи синиця, яка не сумніваючись сяде на простягнуту долоню з насінням – то були звичне явище для Лондона, але спочатку невимовно дивувало іноземців, принаймні вихідців з Росії, якими були Женя і Андрій.
- Це він так вас дякує за мій порятунок – промовив старий британець, з ніжністю проводжаючи поглядом собаку, який майже умивши гостя язиком, з почуттям власної гідності повернувся, схоже до свого улюбленого місця, біля каміну і, схиливши на бік розумну морду, наче посміхався господарю.
Сер Джон, пригощаючи гостя вишуканим чаєм, до якого було подану свіжу випічку, почав розмову з дяки за порятунок, потім якось невимушено повів розмову про погоду (це ж треба так віртуозно змінити тему, що Женя і сам не помітив, як почав
