Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Зазвичай Тато не звертав на мене уваги, хоча я й відчував, що йому приємно, коли я вранці встаю та снідаю разом з усіма. Він дивився на мене спокійно й доброзичливо, але не з таким шаленим, кипучим захопленням, як Ітан. Я відчував, що таким чином Мама й Тато проявлять любов до хлопчика. Бувало, Тато сидів увечері за столом із Ітаном, і вони розмовляли тихо, зосереджено, а в повітрі плавав різкий, ядучий запах. Тато дозволяв мені лежати на його ногах, бо до ніг хлопчика я ніяк не міг би дістати.

— Дивись, Бейлі, ми зробили літак! — сказав хлопчик після одних таких посиденьок, виставивши перед собою якусь іграшку. Від хімічного запаху очі в мене засльозилися, тож я не взяв її. Хлопчик побіг по будинку, тримаючи в руках забавку та видаючи дивні звуки, а я мчав навздогін. Пізніше Ітан поставив цю річ на полицю, де були іграшки зі схожим хімічним запахом, але слабшим, і там вона й стояла. Згодом хлопчик і Тато знову робили забавку.

— А це ракета, Бейлі! — казав мені Ітан і показував іграшку в формі палички. Я витягнув до неї ніс. — Ми її на Місяць колись запустимо, щоб і там люди жили. Хочеш стати собакою-космонавтом?

Я почув слово «собака», зрозумів, що в мене щось питають, і помахав хвостом. «Так, — подумав я. — Я з радістю допоможу посуд помити…»

Допомагав я так: хлопчик ставив тарілку з їжею на підлогу, а я її вилизував. Це була моя важлива справа, але тільки тоді, коли Мами не було поблизу.

Щоправда, здебільшого моє завдання полягало в тому, щоб гратися з Ітаном. У мене була коробка з м’якою подушкою, куди хлопчик вкладав мене ввечері. Із часом я зрозумів, що в цій коробці мені треба бути, доки не прийдуть Мама з Татом і не скажуть:«Добраніч!», а потім Ітан пустить мене до себе в ліжко, і там я вже спатиму. Якщо вночі я занудьгую, то завжди можу трохи покусати хлопчика.

Моя територія була за будинком, але за кілька днів мені показали цілий новий світ — «район». Ітан на всій швидкості вибігав із парадних дверей, я за ним. Ми зустрічали інших хлопчиків і дівчаток, вони мене обіймали, боролися зі мною, давали мені в зуби іграшки, кидали їх…

— Це мій собака Бейлі, — гордо казав Ітан, підіймаючи мене. Коли я чув своє ім’я, то звивався в його руках.

— Глянь, Челсі, — казав він, коли передавав мене до рук дівчинки свого розміру. — Золотистий ретривер. Моя мама його врятувала: він умирав у машині від перегрівання! Як виросте, їздитимемо з ним до дідуся на ферму, разом ходитимемо на полювання!

Челсі пригортала мене до грудей і дивилася мені в очі. Волосся в неї було довге й світлішої масті, ніж у мене, а пахло від неї квітами, шоколадом і якимсь іншим собакою.

— Який ти славний, який ти милий, Бейлі, я тебе люблю! — промовляла вона до мене.

Мені подобалася Челсі. Щоразу, коли вона мене зустрічала, то опускалася на коліна й давала мені посмикати себе за біляве волосся. Собачий запах на її одязі походив від волохатої, біло-бурої Зефірки — вона була старша за мене, але все одно ще не доросла. Коли Челсі випускала свою собачку з двору, ми годинами боролися із Зефіркою, і, бувало, Ітан долучався до нас. Ми гралися, гралися і гралися.

Коли я жив у Дворі, Сеньйора мене любила, але тепер я розумів, що то була загальна любов до всіх собак у зграї. Жінка називала мене Тобі, але ніколи не промовляла моє ім’я так, як Ітан, — пошепки, на вушко вночі: «Бейлі, Бейлі, Бейлі!» Хлопчик любив саме мене, ми були один для одного центром світу.

Життя у Дворі навчило мене тікати за хвіртку — це привело мене просто до Ітана. Любов до нього, життя з ним було сенсом і метою мого існування. Ми прокидалися й засинали разом.

Ну а потім, звичайно, все змінилося.

Розділ 7

Одним із моїх улюблених занять стало вивчення нових штук, як їх називав хлопчик. Ітан звертався до мене, закликаючи щось зробити, а потім пригощав мене. Наприклад, «сидіти» — це була така штука: хлопчик казав: «Сидіти, Бейлі, сидіти!», тоді присідав, натискаючи на мою задню частину так, щоб вона торкнулася землі, після чого давав мені собаче печиво.

«Собачі Двері! Собачі Двері!» — це було таке: ми виходили до «гаража», де Тато тримав свою машину, хлопчик штовхав мене в невеличкий отвір, що був у бічних дверях, на заднє подвір’я. Потім він мене кликав, я вистромлював ніс у ті маленькі пластикові дверцята — й Ітан давав мені собаче печиво!

Мої лапи, на мою приємність, росли пропорційно до всього тіла, тож коли вечори стали холодніші, я вже не відставав від хлопчика, навіть якшо він біг дуже швидко.

Одного ранку штука з собачими дверми набула зовсім іншого сенсу. Хлопчик встав дуже рано, щойно сонце зійшло, й Мама бігала з кімнати в кімнату.

— Подбай про Бейлі! — у якийсь момент мовила вона. Я спостерігав за нею з того місця, де ретельно обробляв зубами іграшку-гризунку й не втрачав із поля зору кота Димка, який сидів на столі й дивився на мене з нестерпною погордою. Я підняв свою забавку й потрусив нею, щоб кіт побачив, якої приємності він себе позбавляє через власну зарозумілість.

— Бейлі! — гукнув хлопчик. Він тримав у руках мою постіль, і я, здивований і розгублений, пішов із ним до гаража. Що це за гра?

— Собачі Двері, — сказав мені хлопчик. Я принюхався до його кишень, але печива не вчув. Оскільки головним сенсом гри «Собачі Двері» було печиво, то я вирішив піти й задерти лапу біля велосипеда.

— Бейлі! — я відчув, що хлопчик чимось незадоволений, тому запитально подивився на нього. — Ти поспи тут, добре, Бейлі? Будь хорошим собакою. Якщо треба в туалет, виходь у собачі двері, добре? Собачі Двері, Бейлі. Я зараз до школи йду. Добре? Я тебе люблю, Бейлі.

Хлопчик мене обійняв, а я лизнув його у вухо. Коли він пішов, я,