Життя і мета собаки - Брюс Кемерон
Чоловік не зачинив за собою хвіртку, і я здивувався тому пристрасному бажанню, яке охопило мене від вигляду тоненької смужки зовнішнього світу по той бік паркана. Якби ж я зараз бігав по траві, то я б вискочив просто в ту хвіртку, але цуценята, які мали таку змогу, нічого подібного не робили — вони були занадто захоплені боротьбою між собою.
Мати волохатих цуценят поставила лапи на двері клітки й тихо заплакала, тоді як чоловік методично збирав її дітей і виносив за хвіртку. Невдовзі цуценят перед клітками не залишилося. Мати-собака бігала у своєму вольєрі туди-сюди, важко дихала, а пес, з яким її зачинили, тільки лежав і дивився. Я відчував її страждання, і мені було неспокійно. Настала ніч, і мати-собака дозволила псові спати біля неї — здається, вони звідкись одне одного знали.
Пес пробув у клітці лише кілька днів, а потім його теж кудись забрали.
Згодом прийшла наша черга вийти на прогулянку! Ми весело вибігли й залюбки з’їли те, що нам дав чоловік. Я наївся й дивився, як мої брати та сестри шаленіють від радості, наче ніколи не бачили нічого більш дивовижного, ніж кілька мисок із собачим харчем.
Усе тут було чудове, вологе, запашне, зовсім не схоже на сухий пил у Дворі. Вітерець віяв прохолодний і приносив запаморочливі й манливі пахощі відкритої водойми.
Я нюхав буйну траву, коли вийшов чоловік і випустив нашу матір. Мої брати й сестри хутко пострибали до неї, а я залишився, бо знайшов дохлого черв’яка. Потім чоловік вийшов, і я почав думати про хвіртку.
Щось із тією людиною було не так. Чоловік не називав мене Тобі. Він навіть не говорив із нами. Я подумав про мою першу Матір, про те, як востаннє бачив її, коли вона тікала з Двору, бо не могла жити з людьми (навіть із такими добрими і люблячими, як Сеньйора). А цей чоловік нас узагалі не любив.
Я задивився на ручку хвіртки.
Біля неї стояв дерев’яний стіл. Вилізши на табуретку, я добрався й до столу, а звідти потягнувся і взявся зубами за металеву ручку, однак вона виявилася не круглою, а довгастою паличкою.
Мої маленькі зубки не могли як слід втримати цю штуку, але я з усіх сил старався зробити так, як Мама, коли вона втікала з Двору. Невдовзі я втратив рівновагу й упав на землю, а хвіртка так і не відчинилася. Я сів і загавкав — задзявкав тоненьким голосом — з досади на ручку. До мене побігли брати й сестри, щоб, як завжди, на мене наскочити, але я роздратовано прогнав їх геть. Не до гри мені було!
Я спробував знову. Цього разу я поставив передні лапи на металеву штуку, щоб не впасти, але тут-таки покотився додолу, вдарившись усім тілом об ручку. Крекнувши, я впав на хідник.
На превеликий мій подив, хвіртка прочинилася. Я висунув у щілину ніс і штовхнув — хвіртка відчинилася ширше. Я був на волі!
Я радо вибіг на відкриту місцевість, плутаючись у лапах. Переді мною була земляна дорога — дві глибокі канави в піщаному ґрунті. Чуття підказувало, що мені треба йти туди.
Пробігши трохи, я зупинився, щось відчувши. Я озирнувся й подивився на мою нову матір, яка сиділа по той бік хвіртки й просто дивилася на мене. Я згадав Матір там, у Дворі, те, як вона кинула на мене погляд, перш ніж побігти в широкий світ. Моя нова мати не піде зі мною, зрозумів я. Вона залишається з сім’єю. Я тепер сам по собі.
Однак я жодної миті не вагався. З минулого досвіду я знав, що бувають кращі двори, ніж цей, де є добрі люди, які тебе люблять і гладять руками твоє хутро. І ще я знав, що мій час живитися материнським молоком уже закінчується. Це так воно і є в житті — собака врешті-решт відділяється від своєї матері.
Знав я й те, що переді мною спокуса, якій я не можу опиратися, — цілий новий світ, який мені треба дослідити на цих довгих, хоча й трохи ще незграбних, лапах.
Ґрунтова дорога врешті вивела мене на шосе, понад яким я вирішив іти суто з тієї причини, що воно вело проти вітру, а вітер дарував мені нові дивовижні аромати. На відміну від запахів завжди сухого, курного Двору, я чув дух сирого прілого листя, дерев, калюж. Я біг уперед, і сонце сяяло мені в морду. Я біг вільний, щасливий, готовий до пригод.
Я почув гуркіт великої машини ще задовго до того, як її побачив, але був зайнятий полюванням на якусь дивовижну крилату комашку. Я озирнувся лише тоді, коли почув, як гримнули двері. Чоловік зі зморщеною, засмаглою шкірою, в заляпаному болотом одязі присів і випростав руки перед собою.
— Привіт, малий дружбанчику! — вигукнув він.
Я невпевнено подивився на нього.
— Що, дружбане, загубивсь? Загубився?
Я замахав хвостом і вирішив, що він, напевне, хороший. Я підбіг до чоловіка, а той узяв мене на руки й підняв над головою, що мені не дуже сподобалося.
— Який ти симпатичний, малий. Схожий на породистого ретривера. Звідки ти такий узявся, дружбане?
Те, як він говорив зі мною, нагадало мені, як Сеньйора уперше назвала мене Тобі. Я зразу зрозумів, що сталося — так само, як колись люди витягли нас із труби, цей чоловік підняв мене з трави. Тепер моє життя буде таким, як вирішить він.
«Так, — подумав я. — Моє ім’я цілком може бути Дружбан». Мене просто переповнювали почуття, коли він посадив мене біля себе — попереду — у своїй великій машині. Переднє сидіння!
Від чоловіка пахло димом і ще якимсь гострим, аж очі сльозилися, духом, що нагадував мені про те, як Боббі та Карлос сиділи у дворі за столиком, розмовляли й передавали один одному пляшку. Чоловік засміявся, коли я спробував залізти на нього, щоб лизнути його морду. Він сміявся й тоді, коли я почав засовувати ніс у закутки, вдихаючи сильні, незнайомі запахи.
Машина трохи поскакала, а потім чоловік зупинив її.
— Тут ми будемо в тіні, — сказав
