Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Я роззирнувся, не знаючи, чого чекати. Просто перед нами була будівля з кількома дверима. Звідти йшов такий самий сильний хімічний запах, як і від чоловіка.

— Зараз тільки вип’ю — і вернуся, — пообіцяв чоловік, підіймаючи вікна. Я не розумів, що він іде геть, доки він не вийшов і не зачинив за собою двері. Я розчаровано дивився, як він заходить у ту будівлю. А як же я?

Я знайшов у кабіні ганчірку і трохи її пожував, а потім мені стало нудно, я схилив голову й заснув.

Коли я прокинувся, була спека. Сонце з усієї сили палило машину, в кабіні було сиро й душно. Я важко дихав і заскавчав, потім поставив лапи на підвіконня, щоб подивитися, куди пішов чоловік. Його ніде не було! Я опустив лапи, які обпеклися об підвіконня.

Такого жару я ще не відчував. Годину чи, може, більше я бігав по розпеченому сидінню й дихав так важко, як ніколи. Я вже хитався, перед очима в мене все пливло. Я думав про водопій у Дворі, материнське молоко, воду зі шланга, яким Боббі розбороняв псів.

Мов у тумані, я помітив, що по той бік скла на мене дивиться морда якоїсь людини — це був не чоловік із машини, а жінка з довгим чорним волоссям. Вона була сердита, тому я злякався й позадкував.

Коли жінки не стало видно, я знову ліг і почав марити. Бігати в мене сил уже не було. Мої лапи дивно обважніли й почали смикатися самі собою.

Раптом я почув важкий удар, аж машина затрусилася! Повз мене пролетіла каменюка, підскочила на сидінні й упала на підлогу. На мене посипалися прозорі дрібні камінці — і в морду вдарило повітря. Я підняв носа.

Знесилений, ледь живий, я відчув, як мене обхопили чиїсь руки й піднесли в повітря — я просто безсило повис.

— Бідний цуцику! Бідолашне цуценятко! — шепотіла жінка.

«А звати мене Дружбан!» — подумав я.

Розділ 6

У житті я ще не відчував нічого приємнішого, ніж прохолодний чистий струмінь рідини, який вивів мене з важкого сну без сновидінь. Жінка стояла наді мною з пляшкою води й поливала мене — рідина була смачна, аж солодка. Я затремтів від задоволення, коли в мене потекло по спині, й підняв голову, щоб схопити струмінь ротом — так я часто грався під краном у Дворі.

Поряд стояв ще якийсь чоловік — і він, і жінка схвильовано на мене дивилися.

— Ви думаєте, з ним усе буде гаразд? — спитала жінка.

— Схоже, водичка допомагає, — відказав він.

Вони обоє випромінювали таке неприховане захоплення, яке я часто відчував від Сеньйори, коли вона визирала з-за паркана й дивилася на наші забави. Я перевернувся на спину, щоб вода потрапила мені на пузо, й жінка засміялася.

— Яке славне цуценя! — вигукнула жінка. — Не знаєте, що це за порода?

— Схоже на золотистого ретривера, — зауважив чоловік.

— Ой, цуцику! — провуркотіла жінка.

Так, я б міг бути хоч Цуциком, хоч Дружбаном, та хоч ким завгодно. Коли жінка підхопила мене на руки, вона не звернула уваги на мокру пляму, яку я залишив на її блузці. Я почав її цілувати, доки вона не заплющила очі й не засміялася.

— Ти поїдеш додому зі мною, хлопчику. У мене там є дехто, з ким я хочу тебе познайомити.

Ну от, схоже, тепер я став собакою для передніх сидінь! Жінка вела машину й тримала мене на колінах, а я вдячно на неї дивився. Потім мені стало цікаво, що ж тут навколо, і я сповз додолу й став роздивлятися, що в машині всередині. Мене страшенно здивувало, як холодне повітря сильними струменями виходило з двох отворів. Воно так вихолодило мені шерсть, що я аж затремтів і врешті заліз на рівну підлогу з другого боку машини, де було м’яке тепло, як біля Мами, — воно швидко мене заколисало, і я знову заснув.

Я прокинувся, коли машина зупинилася, та сонно поглянув на жінку, яка нахилилася і взяла мене на руки.

— Ой, який же ти хороший! — прошепотіла вона.

Коли вона пригорнула мене до грудей і вийшла з машини, я відчув, що її серце сильно калатає, щось у ній було дуже тривожне. Я позіхнув і струсив із себе рештки сну, швидко присів у траві й зробив свою справу, після чого приготувався зустріти те, що так хвилювало жінку, — хай там що воно таке.

— Ітане! — вигукнула вона. — Іди сюди, я тебе зараз із кимось познайомлю!

Я з цікавістю глянув на неї. Ми стояли перед великим білим будинком, і я замислився, чи за ним є вольєри з будами, а може, великий двір. Однак гавкання чути не було, тож, певне, я тут перший собака.

Найближчі двері в будинку з усього маху відчинилися, і на ґанок вибігла така людина, якої я ще ніколи в житті не бачив. Вона пострибала вниз цементними сходинками й різко зупинилася на траві.

Ми уважно подивилися одне на одного. Я зрозумів, що це людська дитина чоловічої статі. Рот хлопчика розтягся у величезній усмішці, і малий розкинув руки.

— Цуценя-а! — радісно закричав він, і ми побігли один до одного, одразу відчувши взаємну любов. Я все його облизував, а він усе сміявся, ми разом качалися по траві.

Напевне, я ще ніколи не замислювався над тим, що на світі існують хлопчики людського роду. Коли вже я такого знайшов, то виявив, що це чи не найкраща істота. Від нього пахло землею, цукром і твариною, запах якої був мені незнайомий, а ще на його пальцях я відчув якийсь ледь помітний м’ясний аромат, тому я їх теж облизав.

До вечора я знав хлопчика не лише на запах, а ще й на вигляд, голос і жести. Волосся в нього було темне, як у Боббі, але коротше, а очі набагато світліші. Хлопчик якось так химерно розвертав голову до мене, наче більше хотів мене чути, ніж бачити, а коли він зі мною говорив, то в його голосі так і бриніла радість.

Більшу частину того часу я набирався його запаху, облизував йому обличчя та легенько покусував хлопчика за пальці.

— Можна, ми його собі лишимо, мамо? Можна? — вигукувала маленька людина, щасливо сміючись.

Жінка присіла поруч і погладила мене по голові.

— Ну, ти ж знаєш свого