Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк
Вона попленталась до кушетки, впала на подушку і захлипала, глибоко нещасна жінка, розбита й розтоптана бездушним світом.
— Казала ж мені мати, — затягла Єва плаксивим голосом, — казала: не зв’язуйся з тими Кубенками, з тим понурим Мироном. Ото він камінь рве у кар’єрі та колись печінки собі поодриває, а ти сама бідуватимеш з дитиною… так воно й сталося, так воно й вийшло: чоловік десь повіявся, а я страждаю одна, і кинув мені на муку оце убоїще(то вона про Сашка), вже терпцю нема: скільки уб’єш, стільки й в’їдеш…
Вона скаржилася комусь на свою долю, Сашко знав, що це довга пісня, і потягнув на себе старе, обгоріле батькове пальто. Лаштувався заснути або хоч трохи зігрітися, бо мати не скоро вгомониться, лаятиме німців, війну, лаятиме батька і його, Сашка, проклинатиме свою гірку долю… Хай поскиглить, то вона за звичкою, а Сашкові аби хоч ледь-ледь зігріти ноги.
Хлопець скоцюрбився, накрив шапкою вухо, та однак чув плаксивий голос. Тепер Єва говорила про те, як тяжко бідній жінці без мужської підтримки: хто хоче, той і познущається, і мовчи, не переч, бо тільки слово — прямо з дітьми в Германію. Хіба не так було з Глущенковою Ольгою, з Мартинюковою Пашею, та, господи, хіба тільки з ними — цілий гурт жінок, саме таких, невгодних старості, погнали на Знам’янку і з малесенькими дітьми — у вагони… Єва злякано принишкла й стиха проказала: «Спаси й одведи… треба годить отим грицанам, бо вони п’ють з шавлюгами». І вже ніби випросивши прощення у чоловіка, вона заспокоїлась, якусь хвилину полежала на кушетці тиха й умиротворена.
А Сашкові так і не вдалося зігрітися.
— Вставай, — сказала мати (відчувалося: вона вже охолола, і тільки десь глибоко осіла притаєна образа й печаль). — Годувати ж тебе треба. — Єва сама підвелась і нагадала: — Вчора ти нічого не приніс, то хоч те стовчи, що я в Шавлюги позичила.
Мовчки вони закублились у своїх кутках.
Тільки зараз Сашко загледів, що барабанщика в хаті нема. Видно, удосвіта кудись повіявся — чи не випити.
В хаті було сіро й напівтемно. Під стінами майже впритул стояли стіл, скриня, лава, кушетка й різне дрібне начиння. Тісна кімнатка, але без Грині стало немовби просторіше.
Сашко глянув на долівку. Посеред хати темніла кругла яма, вибита ступою. То його, Сашкова, робота. І хлопець зітхнув: треба товкти.
Він потяг з кутка ступу. Видовбана з колоди, важка й огрядна, ступа виривалася з рук, і Сашкові довелося покректати, щоб витягти її з кутка і поставити дном у ту ж саму яму. Та й з цим він, помучившись, упорався. А мати висипала у ступу вузлик якогось збіжжя (Сашко й не второпав, що то воно) і сказала: товчи.
Сказала, сама накинула на плечі пом’яте пальто, батьківське, яким Сашко вкривався, та й подалась із дому. Видно, до сусідів гайнула на балачки.
Сашко зітхнув їй услід і заходився товкти.
Але перед тим зачерпнув жменю зерна й понюхав: пахло ячменем, тільки старим, давнім, прогірклим. Од цвілі зерно злиплося в кім’яхи. Видно, це був фуражний ячмінь, і Шавлюга натягав його з конюшні.
Сашко вдарив товкачем, потім ще разів зо два — для ритму. Зерно, порожнє й легке, аж зашелестіло. Воно ж ухкало й підлітало вгору, як полова. Зі ступи потягло сизим димком, од якого зашкребло у горлі. Закурів димок з-під ступи, що потроху вгрузала в долівку. А Сашко — з серцем, з кректанням — бив товкачем, гупав у дно, і з кожним ударом струшувалось його перем’яте тіло, струшувались у голові думки. І гупало вже наче не в ступі, а за селом, на кам’яному кар’єрі. Там — було це перед війною — копачі зняли чималий шар землі, і з-під берега виступила ціла гранітна скеля. Звідкись наїхало дядьків у брезентових спецівках, і стали вони свердлити дірки у скелі: один навсидячки тримав і покручував бур, а другий клепав молотком. Вони довбали камінь поперемінно, довбали цілими днями (ось так, як він у ступі), а потім приходив батько, Мирон Кубенко, закладав шнури і всипав у глибокі буровини динаміт — жовтий порошок, і всі тікали з кар’єру, ховалися за прибережним схилом, у ямах. В повітрі ставало тихо-тихо, всі припадали до землі, а там, серед розвернутого каміння, перебігав тільки один чоловік — Сашків батько — і підпалював шнури. Люди завжди з тривогою стежили за ним, за маленькою темною постаттю, що спритно ковзала по скелі, серед динаміту. Та ось і батько — в останній момент! — стрибав за камінь, за перший-ліпший виступ, і тоді вибухав кар’єр, розламуючи тишу над селом, і з клекотом летіло у небо каміння, ціла хмара щебеню.
Сашко боявся тих вибухів і водночас радів, захоплено дивився, як падає на річку, на левади, на верби кам’яний град, як гупають важкі каменюки десь у капустах, у коноплях, а то й ближче — під садом. У нього від захоплення терпла душа, а мати стояла поруч, бліда, наче смерть, і шепотіла одне й те ж: «Дограється, ой дограється… Осиротить мене й дитину».
Справді, Кубенко грався зі смертю, бо кар’єр, як здавалось хлопцеві, вибухав саме там, де ховався батько, або зовсім близько, і гори щебеню вкривали все навкруг, і немислимо було вірити, щоб між потрощених гранітних брил залишився хтось живий. Та от осідав кам’яний пил, і тоді десь із-за скелі чи з вирви виповзала сіра фігурка, схожа на ящірку. І Сашко сам дивувався: батько! Цілий і здоровий!
А потім батько приходив до хати (робота у нього така, що він будь-коли міг заскочити додому). І от він приходив після вибуху і був мовчкуватий, але видно по очах: вдоволений собою. Супиться, та, мабуть, лише для того, щоб приховати усмішку.
Хтозна, як матері, а Сашкові батько пахнув завжди паленим камінням, і цей горілий душок був такий же приємний, як душок добре підсмажених горіхів… Дома
