Осиний мед дикий - Ірина Савка

що виросла на хуторі. Гінка, струнка, купана в любистку, з високими грудьми, на яких завжди пишалося грубе коралове намисто. Чорна, як смола, коса відтягувала голову назад, від чого дівчина здавалася гордою і величною. А щодо убрань… Стара з натугою рахує свої дівоцькі кожухи, спідниці і барвисті хустки… А чоботи! Як ішла, то аж іскри викрешувала з-під високих підборів. То якого ж хлопця треба було для такої краси?!

І боялися хлопці гордого погляду, викличного сміху та волі красивої хуторянки. Потай мріяли і ловили її усміх, жадібно очима бгали високі груди… І тільки на Митруня з сусіднього села Марися ніжно клала усміх і синяву очей. Був він, як сонце у полудень: гарячий, рвучкий, з пшеничним волоссям і юнацькими вусами, що так пасували до його рожевих уст.

Марися примружила свої вицвілі очі і мислить: «Як гріховно думати так в мої літа!» Але, гірко стуливши губи, пішла далі за своєю думкою, як нитка за веретеном.

Загинув на Лисоні Митруньо. Москальська куля вкоротила таке молоде життя, всю її радість і надію. Часто ходила на Лисоню — бо ж близько — і розкидала по свіжих шанцях сині блавати, такі, як очі були в Митруня. А ще носила червоні польові маки, що були, як рани юних хлопців, котрі не встигли покохати. Ой, коли ж це було? І чи було? Але думка силує Марисю до болісної згадки, зачіпає в її старій голові спогади, які, здається, приспала навіки. Важко працювала, косила рівно з наймитами, які помагали в господарці. Не рахувала, скільки літ їй кує зозуля…

Відплакав за батьками поминальний дзвін, і тоді вона залишилася одна: гарна, горда і самотня серед лісу і поля. Незчулася, як минула сороківка. Часом у пісні кликала молоді літа в гості, жила спогадами про колишнє і ловила на собі погляди молодого наймита Микити. Був, казав, без роду, по людях наймитував. Смішно їй було, бо ще дітвак, якихось літ зо двадцять. Але погляди Микити були все сміливіші, руки, коли разом складали полукіпки, дедалі гарячіше і відважніше шукали її рук.

Одного з вечорів, коли допізна молотили пшеницю, а надворі тепло шептав дощ, Марися заночувала в стодолі на сіні з Микитою. Він зривав слова, які буцім назбирав серед зір — наче Митруньо повернувся з далекої юності. З того часу жили разом. Потай взяли шлюб, без весілля, без дружок. Розкішне весільне вбрання пріло у скрині. При зустрічі ловила дивні погляди знайомих, а що була далеко від села, то вони її не зачіпали. Жилося…

Що любив більше Микита, поле чи її, Марися довго не знала. Був добрим господарем, міцно стояв на ногах, шанував хліб. Йшли літа, вицвітали квіти на Марисиних хустках, блякло красиве лице, дрібні промінчики розбігалися біля очей, сумно опускалися колись повні губи, смоляна коса посіклася срібною памороззю. Намисто, яке все ще носила, соромливо ховалося в пазусі. До Марисі йшла глибока осінь.

Одного разу Микита прийшов з молодою жінкою і хлопчиком. Казав, що сестру віднайшов. Прийняла радо, пригостила. Малий почав її кликати бабою. Трохи дивно було це чути, але ж літа не юні. А колись випадково побачила, як Микита пристрасно облапував стегна молодиці і все зрозуміла: чоловік мав іншу сім’ю. Це ж Микитове дитя кликало її бабою! Згодом наглувата Настя все частіше бувала в них у домі. Зговорювалася з Микитою, виносила харчі і рядна, ткані її, Марисиними, руками.

Колись горда красуня, а зараз стара жінка з розтоптаним серцем, змирилась і стала бабою для сина Микитової коханки. Часто Настя грубо обривала її: не лізьте, бабо, де ваше не мелеться. Все рідше чоловік був удома. Настя народила ще одну дитину. Треба давати раду маляті… Довгими ночами Марися слухала шум лісу і шепіт вже не свого поля. Боліли натруджені руки, не слухалися ноги, а пам’ять виштовхувала назовні жаль, розпуку і усміх. Вицвілими очима Марися посміхалася, зморшкувате чоло поринало в глибоку задуму. Напевно, так мало бути. Як кажуть: на житті, як на довгій ниві. Теплі сльози зрошували її натруджені жилаві руки, солонили губи і заспокоювали зболене серце.

Празникова качка

Стефця безтурботно цвіркала вишневими кісточками, стоячи над водою. Вони тихо булькали і зникали, утворюючи невеличкі кола. Нудилася і придумувала, чим би себе зайняти. Гоноровита. Не мала потреби працювати: чоловік добрий, власний млин, наймити помагають і завжди зайва копійка водиться. Молода жінка часто ходила по крамницях, скупляла дорогі коралі, черевички, гарну матерію, потім морочила голову сільським кравчиням: то фальбанку звідси, то підкреслити стан чи добре втрафити довжину. Чекала неділі, щоб усі могли побачити, яка вибрана йде до церкви чи на музики.

Антось був статним чоловіком, господарі поважали його за розум і за працю, але Стефця часто дивилася збоку, чи заглядають ще за нею парубки, косила зіркатими очками на чужих чоловіків, знала — Антось від неї не втече і нічого не скаже.

Ровесниці поза очі судили її: може, від заздрощів, а може, було за що. Любила ходити в гості, бути завжди попереду, жартувала на рівні з чоловіками і при цьому милувалася собою. Часом Стефка нудилася і шукала собі роботи: бралася за вишиття, до якого не мала терпцю, або читала «przepisy nа ciasteczka»[5] і пекла. Антось тоді не міг нахвалитися, яку має господиню. Чоловіки широко посміхались у вуса, а той радів, дивився на свою зграбну жінку і тихо втішався, що ніхто такої не має.

В якусь неділю справляли роковини млина і була нагода ще раз себе показати. Стефця скликала знайомих коліжанок з чоловіками. Мала бути добра забава. Готувалися цілий тиждень. Мама з наймичкою варили холодці, пекли, фарширували. Помагала їм і Стефця-господиня. Взялася по-особливому пекти качку. Присмажувала, поливала сметаною і різними приправами, аж поки качка стала рум’яною і апетитною.

У вишняку над рікою білим обрусом накрили стіл, заставили різними наїдками і чекали гостей. В неділю часу доста, і гості не змусили себе чекати. Чаркувалися, хвалили