Осиний мед дикий - Ірина Савка

містечку. Нора міцно тримала дівчинку за руку і стала ззаду, за доктором Вайнштоком, ніби хотіла заховатися від злих очей чужинців, від чорної сталі, що повертала своє тупе дуло на кожен порух людей. Довгою мовчазною колоною їх вели на пагорб за містом, де були викопані довгі рови. Що задумала Нора? В голові шумів хаос, розпач, страх. Вона до болю стискала холодною рукою мале рученя Рахиль.

Недалеко на тротуарі стояв натовп місцевих, яких добре знала Нора. Он там вуйко Петро, який колись колов у них дрова, он тітка Настя, котра бавила Рахиль. Вогнем запекла божевільна думка… Коли колона наблизилась до людей, Нора ткнула дівчинці портфелик і різко штовхнула її у натовп. З жахом чекала, що буде далі. Серце гулко калатало і забивало подих. Ноги стали ватяні і підкосилися. Вона мало не впала на доктора і повисла на його руці… Ні крику, ні шуму, ні пострілів. Почувся шепіт: «Ти добре вчинила, Норо». Мовчазна колона рухалася далі.

Рахиль незчулася, як опинилася в подолку тітки Насті, і та швидко накрила її фартушком. Німці були зайняті іншим і не помітили відсутності маленької дівчинки. Люди розходилися, несучи в грудях страх і безвихідь.

Тітка Настя і її сусідка Галя притиснули між рясними спідницями дитя і повільно рушили до своїх помешкань. Рахиль мала чорні очі, пружні кучері і дуже вирізнялася серед світлих синьооких галичанок, тож вирішили відправити її з містечка в село, куди, здавалося, лихо ще не дійшло.

Манівцями вночі вів вуйко Михайло малу до села: то ніс на плечах, то дівча мовчки дріботіло поряд, тримаючись за велику руку, ковтаючи гарячі сльози. На обрії народжувався тривожний ранок, треба було швидко повертатися в місто.

— Бачиш, мала, цю крайню хату? Обережно зайди на подвір’я і скажи, що привів тебе вуйко Міхал.

Михайло шкарубкою рукою погладив сплутані кучері.

— Мушу вертати, а ти — живи, мала!..

Рахиль довго дивилася йому вслід. Вона сиділа в житі, вологе росяне колосся лоскотало їй замурзане личко, з села чувся гавкіт собак, яких вона дуже боялася, тому не могла вийти зі своєї схованки. Замерзла від ранішньої роси і від страху — здавалося, що трусився окремо кожен пальчик. Дівчинка ще довго сиділа в житі, аж поки перший сонячний промінчик не торкнув пошерхлих губ і не змусив її кривдно усміхнутись.

Вона не пішла до крайньої хати. Притискаючи до грудей мамин портфелик, подалася до церкви, що стояла на горбку.

Була неділя, поспішали до церкви літні чоловіки, жінки, діти. Рахиль несміливо, з острахом зайшла до будівлі і стала перед образами. З великих чорних очей закапали сльози. Молодиці мовчки обмінювались поглядами. Враз Ганна зняла біленьку хустку з голівки своєї Олі і, закриваючи кучері, аж над очі закрутила нею Рахиль.

— Чуєш, дитинко? Ти — Мартуся, а це твоя сестричка і ти живеш у крайній хаті. Тато твій на війні і він чорнявий.

Дівчинка тулилася до незнайомої жінки і схлипувала, німо здригаючись. Вона згадала вуйка Михайла, який привів її в село. Згадала маму і тихо прошепотіла: «Моя мама..»

— Так, Мартусю, я твоя мама. Запам’ятай це.

Ганна рукою втерла великі вологі очі дитини, що світилися вдячністю і надією.

Червона нитка

Магда тіпала коноплі. Розтріскана терлиця гарчала і випльовувала з-під Магдиних долонь сухе ламке терміття, яке кололо голі руки. Жінка торохтіла терлицею так, ніби хотіла заглушити рій думок, які напихалися в голову. Ще здорова, ще дає собі раду і своєму Вальові. Ще має власну хатину маленьку, під стріхою, але в писанковому місці на греблі біля маленького ставка, який заріс пишним очеретом, де гніздяться сотні різноколірних равликів і дивовижних жаб, які ввечері справляють свої квакові концерти. Вона вже так до того звикла, що, здається, без того вже не змогла б. Але чи так?

Було у Магди інше світло: її донька — красива, молода. Але вже кілька літ, як зостався по ній лише горбик землі і пишні квіти, які плекає Магда. Отак несе свій біль у собі, і тільки жаль тлумить її розум. І зараз думає: «Як там Вальо? Чи вже випас Гнідку?» А чоловік тамував свій жаль в любові до коней. Його гарна кобилка отримувала все, що бракувало йому: мала достаток, бо випасав її на чистих росах, вичісував, як наречену, у гриві завжди вигравали червоні кутаси і дрібні дзвіночки, ніколи не носив і не прикладав батога. Платила йому ласкою: вологими м’якими губами теребила зморшкуваті щоки Валя і тихенько іржала, коли наближався. Для своєї улюблениці він завжди мав то морквинку, то цілушку хліба. Не уявляв себе без неї.

Не чекали нової біди в малій хатині на греблі. А вона нагрянула: забирали Гнідку в колгосп.

Кобила стояла, гордо піднявши красиву голову, і дрібно перебирала стрункими ногами. Вальо припав до її гнучкої шиї і гірко плакав. Сльози старого чоловіка стікали по блискучій шерсті коня, який обводив розумними очима подвір’я, зачіпав губами руки господаря, трусив головою, на якій подзенькували маленькі дзвіночки. Хто ж заквітчає його Гнідку? Хто так любитиме її, як він? Шкарубкі руки розчісували пишну гриву, гладили круті боки. Магда, як до відданиці, винесла свяченого зілля і грудочку цукру. Знала — востаннє. Йшла Гнідка в невідомість гордо і статечно, вже не оглядалася по подвір’ю, довіряла тільки господареві, який би ніколи її не скривдив…

Дійшли до Валя чутки, що хвора його улюблениця. Перетрудили. Надірвалася. Тремкими руками зібрав чоловік у торбинку кілька морквин, цілушку свяченої паски, грудочку цукру і через стависько почвалав до колгоспних конюшень, де стояв рев і голодний шемріт худоби. Його красуня лежала мокра в кінці конюшні, рівно витягнувши ноги. Час від часу здригалася. Сліди від батогів затягнуло струпом. Сумні очі були прикриті довгими стрілчатими віями, з рухливих ніздрів стікала піна. Старий впав на коліна, обійняв голову