"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
— Отак вийшло. Збирався з заводом, а всі поїхали без мене.
— Це в нас цілком можлива річ, — ущипливо зауважив кравець. — Загалом все є як є, і треба йти обідати. Бувайте здорові,— він торкнувся пальцями до крисів бриля, вклонився і повільно пішов вулицею…
В цей же час Марія Степанівна Любченко, лікар місцевої лікарні для хворих на туберкульоз, дивилася на ту саму вулицю з вікна своєї квартири. Вона стояла в глибині кімнати, щоб її не побачили. Кожного разу, коли від техніки, що рухалася вулицею, бряжчали шибки, вона здригалась. їй було страшно. Місяць тому, коли у міськкомі партії сказали, що треба залишитись для підпільної роботи, вона заявила прямо:
— Я боюсь.
— Нічого страшного, Маріє Степанівно, — сказав їй працівник міськкому. — З автоматом і гранатою вам орудувати не доведеться. До ваших послуг підпільники вдадуться тільки в крайньому разі, якщо раптом потрібно буде кого-небудь сховати в лікарні.
— Але в лікарні кожен знає, що я член партії, мене викажуть, — жахнулась Любченко.
— По-перше, ви в партії без року тиждень, — швидко роздратовуючись, заперечив працівник міськкому. — По-друге, нам відомо, що в лікарні про вас ходили плітки, ніби ви пішли в партію тільки для того, щоб стати головним лікарем. Чому б вам цю думку тепер не підтримати? І як доказ — ви залишилися в місті. Нарешті, Маріє Степанівно, хіба ви, вступаючи в партію, не писали в своїй заяві, що готові виконати будь-яке завдання?
Любченко відчувала, що її боязкість цей чоловік до уваги не візьме, а інших аргументів у неї немає. І тоді вона подумала: «Мабуть, німці продержаться в місті недовго, так що мої послуги, може, нікому й не придадуться, а те, що я тут залишусь, потім мені зарахується». І вона дала згоду.
Але тепер, спостерігаючи крізь вікно за рухом німецьких військ, Марія Степанівна гірко за цим жалкувала. Коли б навіть вона залишилась, але просто як лікар, який не зміг кинути своїх хворих, їй зараз не було б так страшно. Лякала думка, що вона не зможе виконати доручене їй таємне завдання і що про це таємне можуть довідатися німці… Страшно навіть подумати, що тоді буде.
Забряжчало вікно — Марія Степанівна здригнулась…
У цей же час Павло Харченко, в недоладному своєму казенно-чепурному одягу, стояв у зарослому акаціями дворику і в щілину паркана дивився на гітлерівські війська.
Він скреготів зубами з досади — все в нього вийшло так безглуздо і по-дурному…
Якийсь майор, що удавав з себе поінформованого, сказав йому вчора, що німців зупинили за тридцять кілометрів од міста. І Харченко вирішив сьогодні зранку спокійно підшукати собі просту одежу, а потім житло. Він пішов на базар, але там було пусто. Повертався він завулками і раптом, коли до головної вулиці лишалось кроків сто, не більше, побачив німецькі військові машини. Не роздумуючи, Павло вскочив у перший стрічний двір і ось уже четверту годину стояв тут, не знаючи, яких заходів вжити. Страху не відчував, він просто не знав, що робити, і карав себе: він не мав права вірити цьому майору.
Коли почало смеркати, Харченко підійшов до будиночка, аж під саму покрівлю обплетеного виноградником. В цю мить вийшов з будиночка високий сухорлявий старик. Він став, підвів обличчя догори і прислухався. Вітерець ворушив його здиблений сивий чуб. Потім дідусь попрямував до хвіртки і виглянув на вулицю.
— Дмитре, вернись зараз же! — почувся з будиночка жіночий голос.
Старик причинив хвіртку, закрив на засув і, човгаючи ногами, пішов до будинку.
— Здрастуйте, — тихо промовив Харченко, коли старик порівнявся з ним.
Той зупинився, спокійно вдивляючись у присмерковий садок. Харченко вийшов на стежку. Господар глянув на нього без будь-якого здивування й переляку.
— Здрастуй, коли не жартуєш, — сказав він. — Цікаво, одначе, що ти тут робиш?
— Ховаюсь, батя.
— Від кого, одначе?
— Від кого тепер можна ховатись радянській людині?
Старик оглянув його з голови до ніг і сказав:
— Ну що ж, заходь до хати, гостем будеш.
У будиночку було дві кімнати, розділені перегородкою, яка не досягала стелі. На перегородці стояв каганець, зроблений з аптекарської пляшечки. Світло від нього було дуже тьмяне, і Харченко не зразу роздивився, що в кутку за столом сиділа жінка.
— Гість об’явився, — сказав їй старик.
— Який ще гість у такий час? — спитала вона здивовано, але не сердито.
— Він, одначе, ховається, Ганно, цей чоловік, розумієш? — Старик сів до стола і запросив сісти Харченка.
Харченко мовчав, йому хотілося, щоб говорили господарі, — треба знати, чим вони живуть, чим дихають. Може так статись, що тут і на хвилину не можна залишатись.
— Ти що ж, відстав од своїх, чи що? — спитав старик.
— Ну відстав, якщо хочете…
— Я — то хочу спати, одначе, спати спокійно, — суворо зауважив старик.
— Одним словом, попав я в біду, от і все.
— Всім лихо, — пробурмотів старик.
— Тому, в кого покрівля над головою, все-таки легше, — сказав Харченко.
— І ти не з неба звалився, — сказав старик і спитав: — Де, одначе, твоя покрівля?
— Далеко, батя, звідси, дуже далеко, — сумно сказав Харченко. — Я не тутешній, от воно що.
Старі мовчки дивилися одне на одного, потім жінка мовила.
— Гаразд, ночуй у нас, а вранці все буде видніше.
— Позад хати, у хижці, койка є, постели сіна, — буркотливо додав старик.
