"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
Поки знов усі один за одним входили до кабінету й сідали, Шрагін дивився на них і думав: «Славний загалом народ підібрався. Та навряд чи отак усі зберемося… потім…»
— Тепер я ще більше певен, дорогі товариші, що вам під силу розгорнути велику роботу, — почав він, і ніяк не міг позбутися думки: «Навряд чи отак усі зберемося… потім…» — Наша справа — розвідка і диверсія. Щодо диверсії все ясно: вибираємо ціль якомога більшу і завдаємо ударів, щоб ворог і не думав про спокійне життя. Розвідка — це для всіх нас щоденна, копітка і гранично важлива робота. Наше місто і весь цей район — південний фланг німецького фронту. Коли вони пройдуть далі на схід, наше місто стане ніби ізольоване від фронту і тому зручне для розташування тут військових і адміністративних служб. Великий суднобудівний завод привабить сюди морське начальство…
…Зараз ми розстанемося, щоб у майбутньому бачитись тільки за встановленою системою зустрічей. Головне для всіх — найміцніше осісти в місті. Треба поспішати. Вважайте, що на ці справи ви маєте одну добу. Григоренка я призначаю своїм зв’язківцем. Мої накази, передані через нього, мають бути беззастережно виконані. До мене звертатися можна тільки через зв’язківця, і тільки я вирішую, з ким із вас треба зустрітися особисто. Повторюю: я певен, що ми попрацюємо добре. А тепер ідіть, товариші. Часу мало. До справи.
Прощались, як після чергової наради. Короткий потиск рук і звичні слова:
— До зустрічі.
— До побачення.
— На все…
Був уже пізній вечір, коли Шрагін вийшов на вулицю. Місто поринуло в кромішню темряву. Безперервно й глухо чувся віддалений рокіт, неначе десь працював великий завод. Це впритул до міста підійшла війна, там працювала її нічна зміна.
На перехресті ждав, як домовились, Григоренко. Деякий час вони йшли разом.
— Через три дні після захвату міста щоденно стежте за моїм сигналом про явку, — казав Шрагін. — Схема номер один, запам’ятаєте?
— Не турбуйтесь, Ігоре Миколайовичу. Патефон…
— Більше нічого не робити.
— Ясно, Ігоре Миколайовичу.
— Все. До побачення.
Григоренко зник у темряві…
Дома Шрагіна ждали, запросили до столу вечеряти. Побачивши гарячу яєчню з салом, що шкварчало, Шрагін відчув такий голод, що йому нелегко було додержувати звичаю і їсти спокійно. Він бачив, що між Еммою Густавівною і Лілею встановився мир. Однак ніщо не свідчило про збирання в дорогу.
— Ну як, Ігоре Миколайовичу, ваші справи? Залишаєтесь? — спитала Емма Густавівна.
— Як і раніше, нічого невідомо, — засмучено відповів Шрагін, непомітно стежачи за Лілею. — Заводське начальство вже драпонуло, і ніхто слова мені не сказав. Спробую завтра вибратись сам, світ не без добрих людей.
Ліля сказала, підкреслюючи кожне слово:
— А ми з мамою вирішили звіритися на милість фашистів.
— Ну що ж, бог не викаже, свиня не з’їсть, — усміхнувся Шрагін.
Емма Густавівна з обуренням почала розказувати про те, як на її очах якісь люди грабували промтоварний магазин.
— Оце найжахливіше, найжахливіше, — говорила вона з гіркотою. — Німці цього ніколи не зрозуміють, ніколи.
— Ну що ви, вони самі безпардонні грабіжники, — зауважив Шрагін.
— Неправда! — вигукнула Емма Густавівна.
— Мамо! — застережно крикнула Ліля.
— Авжеж, авжеж, — виправила себе Емма Густавівна. — Німецькі фашисти — це бандити, але ж вони й не німці. В усякому разі, не ті німці, які шанують Гете і Шіллера.
— І Гейне, — додав Шрагін.
— Ну ні, знаєте, — запально заперечила Емма Густавівна. — Гете не можна рівняти з Гейне. Гете поет Німеччини, а Гейне, якщо хочете, її суддя, а судді ніколи не бувають такі популярні, як поети.
— Так, можливо… — неуважно промовив Шрагін, думаючи в цей час про те, що хазяйка зовсім не така проста, як здалося йому раніше. І ще про те, яка велика й таємнича сила крові.
— Залишайтесь! Мама допоможе вам розібратися в німцях, — насмішкувато сказала Ліля. — Це ж так цікаво — з’ясувати, хто з них любить Гете, а хто Гейне і чому.
— Ти, Лілі, нестерпна, — Емма Густавівна доторкнулася пальцями до скронь і вийшла з вітальні.
Ліля підвела голову. Очі її тепер були зовсім сухі, і вона дивилася на Шрагіна з благанням.
— Залишайтесь, — пошепки сказала вона. — Або візьміть мене з собою.
Шрагін дивився їй в очі й мовчав.
— Я боюся зненавидіти матір — одну і єдино близьку мені людину на всій землі, — говорила Ліля далі пошепки. — Це найстрашніше за все. Розумієте ви це?
— Я все прекрасно розумію. Але я нічим не можу вам допомогти, — сказав Шрагін. — Адже я й сам у такому ж становищі…
Він підвівся, подякував за вечерю і пішов до себе в кімнату. Йому хотілося сказати дівчині щось ласкаве, заспокоїти її, бо бачив, що вона тяжко і болісно страждає. Вона не розуміє, що за все своє минуле і майбутнє життя складає тепер найвідповідальніший іспит на право називатися людиною. По-людському треба було б їй допомогти. Але не можна. Він не має права.
Шрагін уже хотів роздягтися й лягти в ліжко, та раптом подумав, що нізащо не засне. Не запалюючи світло, він відчинив вікно і сів на підвіконня. Миттю його обступили враження скінченого дня, вони наче танцювали навколо нього, і на жодному з них він не міг зосередитись. Кінець кінцем оце сум’яття вражень вилилося в гостре відчуття неймовірності всього, що
