Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Коли стемніло, Фермін уже пройшов усю Ла-Рамблу згори донизу. Бомби потрапили в трамваї, що посходили з рейок і ще досі лежали на боці з мертвими пасажирами всередині. Кав’ярні, які ще недавно були переповнені відвідувачами, зараз перетворилися на примарні приміщення, у яких лежали нерухомі тіла. Тротуари були забризкані кров’ю, і ніхто з тих людей, що допомагали переносити поранених, накривали мертвих чи просто тікали невідь-куди, ніхто не пригадував дівчинки, схожої на ту, що описував Фермін.

І все ж він не втрачав надії, навіть тоді, коли натрапив на трупи діток, викладені вряд на тротуарі перед Великим оперним театром «Лісео». Усі були не старші за вісім-дев’ять років. Фермін упав навколішки. Поруч із ним жінка гладила ніжку хлопчика з чорною діркою завбільшки з кулак у грудях.

– Він мертвий, – сказала жінка, хоч Фермін ні про що її не запитував. – Усі вони мертві.

Протягом усієї ночі, поки містяни розбирали завали, а руїни десятків домів помалу догоряли, Фермін ходив вулицями Равалю від дверей до дверей і запитував про Алісію.

Нарешті, на світанку, усвідомивши, що більше не може ступити й кроку, він опустився на сходи перед церквою Віфлеємської Божої Матері. Невдовзі поліціянт із закіптюженим обличчям і в заляпаному кров’ю однострої присів коло нього. Він запитав Ферміна, чому той плаче, і тоді Фермін упав поліціянтові на груди і сказав, що хоче померти, адже доля вручила йому життя маленької дівчинки, а він її підвів і не зумів захистити. Якщо в Бога чи в диявола лишилася ще хоч краплина порядності, вів далі Фермін, цей блядський світ мусить навіки згинути завтра чи післязавтра, тому що не заслуговує на існування.

Поліціянт, який багато годин без спочинку витягував з-під завалів трупи, а серед них – труп своєї дружини й шестирічного сина, спокійно слухав його.

– Друже мій, – промовив він нарешті. – Не втрачай надії. Якщо я чогось і навчився у цьому сучому світі, то лише того, що доля завжди чекає на тебе за рогом вулиці. Немовби злодюжка, профура чи продавець лотерейних білетів – три найбільш помічні її втілення. І якщо одного дня ти вирішиш піти на її пошуки (тому що доля сама не прийде до тебе додому), тоді ти побачиш, що вона дасть тобі другий шанс.

Бал-маскарад

Мадрид

1959 рік

1

У кімнаті панував вічний півморок. Фіранки, пошиті таким робом, щоб не пропускати ні промінчика, не відслонялися роками. Єдиним джерелом світла, що ледве торкалося, була невеличка лампочка в мідному настінному світильникові. У її тьмяному коричнюватому сяйві вимальовувалися обриси ліжка з балдахіном, що заслоняв нерухомий силует. «Наче катафалк», – подумав Вальс.

Маурісіо Вальс дивився на свою дружину Єлену. Немічна, вона лежала незрушно на своєму ліжку, що стало їй в’язницею протягом останнього десятиліття, відтоді як вона не змогла більше сидіти в інвалідному візку. Із роками недуга, що пожирала її кістки, викривила скелет, перетворивши донью Єлену на якогось невпізнаваного покруча, приреченого на нескінченну агонію. Над узголів’ям на неї споглядав розіп’ятий Ісус, однак небо, як завжди безмірно жорстоке, відмовлялося змилуватися над нею і послати рятівну смерть. «Це через мене, – думав Вальс. – Це кара мені».

Він чув її тяжке, змучене дихання серед відгомону звуків музики й голосів понад тисячі гостей, які веселилися внизу, в парку. Нічна доглядачка підвелася зі стільця, що стояв коло хворої, і навшпиньках підійшла до Вальса. Він не пам’ятав, як її звати. Доглядачки його дружини ніколи не протримувалися більше ніж два чи три місяці, хоч якою високою була платня. Вальс їх за це не засуджував.

– Спить? – запитав він.

Доглядачка похитала головою.

– Ні, пане міністре, але лікар зробив їй на ніч укол. Увечері вона була дуже неспокійна. Зараз їй краще.

– Залиште нас, – наказав Вальс.

Доглядачка кивнула й вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Вальс підійшов до хворої, відслонив газове запинало й присів на край ліжка. Заплющивши очі, він якусь мить слухав її хрипке дихання, просякаючи терпким духом, який ішов від її тіла. Потім почув, як її нігті шкребуть по простирадлу. Обернувшись із усмішкою на вустах і турботливим та спокійним виразом, який застиг на обличчі, Вальс побачив, що дружина дивиться на нього палючими очима. Хвороба, ані вилікувати, ані бодай визначити яку були неспроможні найдорожчі лікарі Європи, спотворила Єленині руки, перетворивши їх на вузли шорсткої шкіри, що скидалися на кігтисті лапи плазуна чи хижого птаха. Вальс узяв те, що колись було правою рукою його дружини, й зустрівся з поглядом, який палав люттю й болем. «А може, й ненавистю», – припустив Вальс. Думка, що ця істота ще може плекати в душі бодай крихту любові до нього чи до світу, видавалася йому занадто жорстокою.

– Доброго вечора, кохана.

Єлена практично втратила голосові зв’язки трохи більше ніж два роки тому, і вимовити слово їй коштувало надзусиль. І все ж вона відповіла на його привітання горловим стогоном, який, здавалося, виривався із самих глибин покрученого тіла, прикритого простирадлом.

– Мені сказали, що в тебе був тяжкий день, – далі казав він. – Ліки скоро подіють, і ти зможеш відпочити.

Вальс не прибрав усмішки й не відпустив руки, що викликала в нього огиду і страх. Така сцена повторювалася щодня. Тримаючи за руку, він тихим голосом розмовляв із дружиною протягом кількох хвилин, а вона стежила за ним своїм палючим поглядом, доки морфій не присипляв біль і лють. Тоді Вальс покидав цю кімнату, що розміщувалася наприкінці коридору на четвертому поверсі, щоб не повертатися туди аж до наступного вечора.

– Поприходили всі на світі. Мерседес уперше одягла твою довгу вечірню сукню, і мені казали, що вона танцювала з сином британського посла. Усі розпитували про тебе й переказували найсердечніші вітання.

Поки Вальс сипав банальностями, його погляд затримався на невеличкій таці зі шприцами й усякими медичними інструментами, що стояла на металевому столику біля ліжка, вкритому червоною оксамитовою тканиною. Ампулки з морфієм зблискували, наче самоцвіти. Голос його завмер, порожні слова підвисли в повітрі. Єлена простежила за його поглядом, і її очі благально вп’ялися в чоловіка, обличчя її було залите слізьми. Вальс поглянув на дружину й зітхнув. Потім нахилився й поцілував її в чоло.

– Я кохаю тебе, – пробурмотів він.

Почувши ці слова, Єлена відвернула обличчя й заплющила очі. Вальс погладив її по щоці й підвівся. Він запнув завісу й