Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Доброго вечора, начальнику, – привітався Фермін приязним тоном. – Ви не образитеся, якщо я насмілюся запитати, чому ви лишаєте місто в темряві?
Сторож замість відповіді лише вказав пальцем у небо й, забравши драбину, рушив до наступного ліхтаря. Фермін постояв на місці ще якийсь час, споглядаючи незвичне видовище: як Ла-Рамбла поступово поринає в пітьму. Довкола нього стали зачинятися кав’ярні й крамниці, фасади яких мінилися слабким місячним сяйвом. Із якимось неспокоєм на душі Фермін рушив далі й невдовзі помітив те, що видалося йому нічною процесією. Численна група людей з клунками й ковдрами прямувала до входу в метро. Дехто ніс запалені свічки й каганці, інші йшли в темряві. Минаючи сходи, що спускалися до підземки, Фермін затримав погляд на хлопчикові, якому ще, либонь, не виповнилося й п’яти років. Його міцно тримала за руку чи то мама, чи то бабуся – у скупому освітленні всі ці люди здавалися передчасно постарілими. Фермін хотів було підморгнути хлопчикові, але погляд того був прикутий до неба. Дитина вдивлялася в плетиво чорних хмар, що снувалися на обрії, немовби прагнула розгледіти щось, що ховалося за ними. Фермін і собі звів очі догори й відчув доторк холодного вітру, що здіймався над містом і пахнув фосфором та горілою деревиною. Просто перед тим, як мати потягнула його сходами вниз, до підземних переходів метро, хлопчик скинув на Ферміна поглядом, від якого похололо на серці. В очах п’ятирічної дитини відображалися сліпий жах і безнадія, немовби це були очі глибокого старця. Фермін відвів погляд і кинувся геть, налетівши на міського гвардійця [14], що вартував вхід до підземки. Вказавши на Ферміна пальцем, він промовив:
– Якщо підете зараз, потім місць не буде. А бомбосховища вже всі переповнені.
Фермін кивнув, однак лише пришвидшив ходу. Він ішов Барселоною, що здавалася містом-примарою, і заглиблювавсь у нескінченний півморок, який ледь-ледь розганяло миготливе сяйво каганців і свічок у під’їздах і на балконах. Діставшись нарешті до бульвару Святої Моніки, Фермін видивився вдалині арку темного й вузького під’їзду. Тяжко зітхнувши, він рушив на зустріч із Люсією.
11
Він повільно підіймався вузькими сходами, відчуваючи, як із кожною сходинкою його рішучість кудись зникає і як його дедалі більше опановує страх постати перед Люсією і повідомити, що чоловік, якого вона кохає, батько її доньки, обличчя якого вона прагне побачити вже понад рік, помер у камері севільської в’язниці. Піднявшись на четвертий поверх, Фермін зупинився перед дверима, не наважуючись постукати. Він сів на сходинку й обхопив голову руками, пригадуючи слово в слово те, що казалося на цьому самому місці три місяці тому, коли Люсія, узявши його за руки й дивлячись в очі, просила: «Якщо любиш мене, не допусти, щоб із ним щось сталося, приведи його назад до мене». Фермін дістав із кишені зіпсутого листа і став розглядати його у півтемряві. Потім зіжмакав папір і пожбурив геть. Він підвівся й рушив було вниз сходами, маючи намір утікати звідси, коли почув, як двері за його спиною відчинилися. Тоді Фермін зупинився.
Дівчинка семи чи восьми років стояла в дверях і дивилася на нього. У руках її була книжка, між сторінками якої вона тримала палець замість закладки. Фермін усміхнувся дівчинці і здійняв руку, вітаючись.
– Привіт, Алісіє! – мовив він. – Пам’ятаєш мене?
Дівчинка із сумнівом в очах дивилася на нього.
– А що ти читаєш?
– «Алісу в Країні Чудес».
– Це ж треба таке! А можна мені подивитися?
Дівчинка показала книжку, але торкнутися не дала.
– Це одна з моїх найулюбленіших, – мовила вона, усе ще з недовірою поглядаючи на Ферміна.
– З моїх теж, – відказав він. – Усе, що стосується падінь у ями й здибанок з усілякими диваками та математичними загадками, неначе про мене написано.
Дівчинка прикусила губу, щоб не засміятися на слова цього дивного гостя.
– Але цю книжку написали для мене, – з лукавим виразом зауважила вона.
– Авжеж, для тебе. А мама вдома?
Дівчинка не відповіла, але прочинила двері ще трохи. Фермін ступив крок уперед. Алісія обернулася й мовчки побігла геть, зникнувши десь у глибині помешкання. Фермін зупинився на порозі. Усередині було темно, лише аж у кінці вузького коридору ледь-ледь блимало щось – мабуть, каганець.
– Люсіє! – позвав Фермін.
Голос його загубився в темряві. Він постукав кісточками пальців по дверях і почекав.
– Люсіє? Це я… – гукнув знову.
Фермін почекав ще якусь хвилю, а потім, так і не діставши відповіді, ступив до помешкання. Коридор, обабіч якого простягнувся шерег зачинених дверей, вивів його до просторої кімнати, що правила за вітальню. Каганець стояв на столі, огорнутий ореолом м’якого жовтуватого сяйва, що лагідно відгортало темряву. Перед вікном, спиною до Ферміна, на стільці сиділа стара жінка. Фермін зупинився. Лише тоді він упізнав її.
– Доньє Леонор…
Жінці, яка здавалася старою, мусило бути не більше ніж сорок п’ять років. Вона мала передчасно змарніле від горя обличчя й осклілі очі, змучені ненавистю й сльозами, виплаканими на самоті. Леонор мовчки дивилася на Ферміна. Він узяв стілець і сів коло неї. Потім узяв жінку за руку й кволо всміхнувся.
– Їй слід було вийти за тебе, – прошепотіла вона. – Ти негарний, але принаймні маєш голову на в’язах.
– Де Люсія, доньє Леонор?
Жінка відвела погляд.
– Її забрали. Майже два місяці тому.
– Куди?
Леонор не відповіла.
– Хто її забрав?
– Той чоловік…
– Фумеро?
– Вони навіть не питали за Ернесто. Вони прийшли по неї.
Фермін обійняв її, але жінка не поворухнулася.
– Я знайду її, доньє Леонор. Я знайду її і приведу додому.
Жінка похитала головою.
– Він мертвий, адже так? Мій син?
Фермін довго не відповідав.
– Я не знаю, доньє Леонор.
Вона подивилася на нього з ненавистю й дала ляпаса.
– Забирайся геть.
– Доньє Леонор…
– Геть, – застогнала вона.
Фермін підвівся й відступив на кілька кроків. Маленька Алісія дивилася на нього з коридору. Він усміхнувся, і дівчинка поволі підійшла до нього, взяла за руку й міцно стиснула. Тоді він опустився навколішки перед нею. Фермін збирався сказати, що він друг її мами, чи ще щось таке, що кажуть
