Після тебе - Джоджо Мойєс

Я підійшла до дверей.

— Хто там?

— Я маю з вами поговорити.

Голос жіночий. Я глянула у вічко — вона дивилася собі під ноги, тому я могла побачити лише довге каштанове волосся та завелику на неї шкіряну куртку. Вона легенько гойдалася, потираючи носа. П’яна, може?

— Думаю, ви помилилися квартирою.

— Ви Луїза Кларк?

Я завмерла.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Нам треба поговорити. Ви можете відчинити двері?

— Уже майже пів на одинадцяту вечора.

— Так. І тому я б не хотіла стирчати тут, у вашому коридорі.

Я прожила тут достатньо, щоб знати, що не треба відчиняти двері незнайомим людям. У цьому районі різні типи нерідко ходять квартирами, шукаючи легких грошей. Але дівчина говорила так, наче була з хорошої родини. І вона замолода. Замолода, щоб бути журналісткою, яка щось десь почула про красивого колишнього вундеркінда, який укоротив собі віку. Чи не занадто молода, щоб бути не вдома так пізно? Я спробувала глянути під іншим кутом, щоб роздивитися, чи немає ще когось у коридорі. Наче не було.

— Ви не скажете, з якого приводу хочете поговорити?

— Ні, не тут.

Я відчинила двері на відстань ланцюжка на замку, щоб глянути їй у вічі.

— Вам доведеться повідомити мені більше.

Їй було, мабуть, не більш ніж шістнадцять — щоки ще були по-дитячому пухкими. Волосся довге та блискуче. Худі ноги у вузьких чорних джинсах. Очі підведені невміло, але обличчя красиве.

— То як вас звати? — запитала я.

— Лілі. Лілі Готон-Міллер, — сказала вона і трохи підняла голову. — Я хочу поговорити з вами про мого батька.

— Я думаю, ви таки помилилися. Я не знаю нікого з прізвищем Готон-Міллер. Можливо, ви сплутали мене з іншою Луїзою Кларк.

Я хотіла зачинити двері, але вона хутко вставила черевик під них. Я глянула на черевик, а потім повільно звела на неї погляд.

— У нього інше прізвище. — Вона сказала це так, наче я була ідіоткою. Погляд загорівся пристрастю та допитливістю. — Мого батька звали Вілл Трейнор.

Лілі Готон-Міллер стояла посеред моєї вітальні та роздивлялася мене з неупередженим інтересом науковця, який розглядає новий вид гнойового черв’яка.

— Ого, що це на вас за одяг?

— Я… я працюю в ірландському пабі.

— Танцюєте? — Вона явно втратила до мене інтерес, повернулась і почала оглядати кімнату. — То ви що, живете тут? А де ваші меблі?

— Я щойно переїхала.

— Диван, телевізор та дві коробки з книжками? — Вона кивнула в бік крісла, де я сиділа. А я ніяк не могла повернути дихання до норми, намагаючись утямити, що вона мені сказала.

Зрештою я підвелася.

— Піду наллю собі щось випити. Тобі щось принести?

— Можна колу. Якщо тільки вина у вас немає.

— А скільки тобі років?

— А чого ви питаєте?

— Я не розумію… — Я стояла за стійкою в кухні. — У Вілла не було дітей. Я б знала. — Я насупила брови, починаючи щось підозрювати. — Це що, якийсь жарт?

— Жарт?

— Ми з Віллом… ми багато говорили. Багато. Він би мені сказав.

— Ну ось, виходить, не сказав. А я хочу поговорити про нього з кимось, хто не біситься кожного разу, коли я вимовляю його ім’я, — як решта моєї родини.

Вона взяла листівку від моєї мами та поставила її на місце.

— Так що я не думаю, що це жарт. Мій справжній батько — той сумний тип в інвалідному візку. Смішного тут небагато.

Я простягла їй склянку води.

— Але хто… Хто твоя сім’я? Тобто хто твоя мати?

— Цигарки у вас є? — Вона ходила кімнатою, торкалась моїх речей, щось брала, а потім клала назад. Коли я похитала головою, вона відповіла: — Мою матір звуть Таня. Таня Міллер. Вона одружена з моїм вітчимом — його звати Френсіс Тупий Виродок Готон.

— Гарне ім’я.

Вона поставила склянку й витягла пачку цигарок із куртки. Дістала цигарку та підпалила. Я збиралась сказати, що в моїй квартирі не треба курити, але була настільки вражена, що просто відчинила вікно.

Я не могла відвести від неї очей — може, я побачу хоч якісь риси Вілла в ній? Ось воно — її очі: блакитні, з відтінком карамелі. Те, як вона трохи нахиляє підборіддя, коли збирається щось сказати. Незмигний погляд її очей. А може, я бачу те, що хочу бачити?

Вона дивилась у вікно, на вулицю внизу.

— Лілі, перш ніж ми продовжимо, я маю…

— Я знаю, що він помер. — Вона різко вдихнула та випустила дим усередину кімнати. — Ну, тобто я саме так про нього й дізналася. По телевізору була документалка про евтаназію — і прозвучало його ім’я. Мама збісилася без жодної причини та побігла у ванну. Виродок пішов до неї — а я, звичайно, підслуховувала. Вона була абсолютно шокована — бо навіть не знала, що він став інвалідом. Я все чула. Ну тобто я знала, що Виродок не мій справжній батько — але раніше мама завжди тільки казала, що мій батько був козлом, який не хотів про мене чути.

— Вілл не був козлом.

Вона смикнула плечима.

— Ну а за її словами, був. У будь-якому разі, я намагалася щось спитати, але вона вічно все вивертала й казала, що я маю знати тільки одне: Виродок Френсіс є мені кращим батьком, ніж Вілл Трейнор міг будь-коли стати, і що мені краще припинити розпитування.

Я ковтнула води. Ніколи ще мені не хотілося вина так сильно.

— І що ти зробила?

Вона ще раз затяглася димом.

— Поґуґлила, що ж іще. І знайшла вас.

Мені треба було залишитися на самоті та обдумати все це. Я була надто приголомшена новинами. Незрозуміло, що думати про цю гостру дівчину, яка ходила в мене по кімнаті та кресала навколо себе іскри.

— Так що, він зовсім нічого про мене не казав?

Я дивилася на її взуття: сильно потерті балетки, що, вочевидь, дуже багато блукали вулицями Лондона. Раптом виникло відчуття, наче мене хтось наживлює на гачок.

— Скільки тобі років, Лілі?

— Шістнадцять. Я хоч трохи на нього схожа? Я бачила в інтернеті фото, але,