Після тебе - Джоджо Мойєс

Він глянув на мене, наче хотів, щоб я зрозуміла: він почув.

— Добре це знати.

Ми ще з хвилину одне на одного дивилися, потім він знову підняв руку.

— Радий зустрічі, Луїзо.

Він одягнув шолом, Джейк сів позаду нього. Я дивилася, як вони від’їжджають, — і через це Джейк показово закотив очі, коли одягав свій шолом. Я згадала, що він казав під час зустрічі: «В основному спить із жінками».

Компульсивно спить із жінками.

— Ідіотка, — сказала я собі й пошкутильгала до своєї машини, що поволі кипіла у вечірній спеці.

5

Я жила на самісінькій околиці Сіті. Ну а для тих, хто сумнівався, навпроти була величезна яма під офісну будівлю, на огорожі якої було написано «ФАРТІНҐЕЙТ — ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ СІТІ». Ми жили там, де блискучі скляні будівлі зустрічалися зі старими брудними цегляними будинками з підйомними вікнами, де юрмилися магазини карі та цілодобові крамниці, стрип-бари й офіси мікротаксі, які ніяк не хотіли помирати. Моя багатоповерхівка втулилася між такими архітектурними упертюхами, схожими на забруднені свинцем склади, які стурбовано дивилися на наступ сталі та скла, роздумуючи, як недовго їм лишилося жити. Можливо, їх ще врятує якийсь хіпстерський соковий бар чи роздрібний магазин. Я тут не знала нікого, крім Суніла, господаря крамниці, та жінки з пекарні, де продавали бублики, — остання мені привітно всміхалась, але, здається, не говорила англійською.

Здебільшого мене цілком улаштовувала ця анонімність, адже я й приїхала сюди, щоб утекти від своєї історії, від відчуття, наче всі навкруги знають про мене геть усе. Сіті змінювало мене. Я пізнала його невеличкий куточок, його ритм та небезпеки. Дізналася: якщо дати п’яниці коло автобусної зупинки якусь монетку, то наступні вісім тижнів він ночуватиме в тебе під дверима. Якщо йдеш пізно вулицею, то краще тримати ключі між пальцями. Якщо виходиш уночі по пляшку вина, краще навіть не дивитись у бік купки хлопців біля кіоску з кебабом. Я вже не переймаюся через звук ґвинтів гелікоптера над головою.

Я б могла тут жити. І я краще за будь-кого знала, що можуть статись і гірші речі.

— Привіт.

— Привіт, Лу. Знов не можеш заснути?

— Та лише десята вечора.

— Що новенького?

Натан, колишній фізіотерапевт Вілла, останні дев’ять місяців працював у Нью-Йорку на директора великої компанії, відомої на Волл-стрит, — той жив у чотириповерховому приватному будинку в місті й мав якісь проблеми з м’язами. У мене вже стало звичкою телефонувати Натану, коли я не могла спати вночі, — приємно знати, що завжди є хтось, хто зрозуміє. Хоч іноді мені дошкуляла заздрість: усі змогли жити далі. Усі чогось досягли.

— Як там Велике Яблуко[15]?

— Непогано? — Через австралійський акцент його відповіді звучали як питання.

Я лежала на дивані, закинувши ноги на підлокітник.

— Щось ти не все розказуєш.

— Ну гаразд. Мені підвищили платню, так що все добре. Я купив квитки додому — хочу полетіти на кілька тижнів побачитися зі старими. Буде непогано. Вони страшенно радіють: моя сестра вагітна. О, а ще я зустрів пташку з шикарною фігурою в барі на Шостій авеню — ми наче непогано порозумілись, я запросив її на побачення. Коли я сказав, чим займаюся, вона відповіла, що зустрічається лише з тими, хто ходить на роботу в костюмі. — Він засміявся.

Я, як виявилось, усміхалася.

— Так що, твій халат її не влаштував?

— Схоже, ні. Хоча вона сказала, що якби я був справжнім лікарем, то вона б іще подумала. — Він знову розсміявся. Натан неперевершено володів собою. — Та то нічого. Такі дівчата завжди дуже перебірливі, якщо не водиш їх у ресторани й таке інше. Тому краще відразу все знати, еге ж? А ти як?

— Ну, живу. Наче. — Я знизала плечима.

— Досі спиш у його футболці?

— Та ні. Вона більше ним не пахне. І, якщо чесно, навіть стала трохи смердіти вже, тому я її випрала й загорнула в серветку. Але на чорний день у мене є його светр.

— О, ну добре мати щось про запас.

— А ще я записалась у групу підтримки для тих, хто пережив утрату.

— І як воно?

— Та відстій. Я там наче шахрайка.

Натан чекав.

Я трохи посунула подушку під голову.

— Чи думала я про таке, Натане? Іноді мені здається, що я накрутила собі в голові все те, що сталося між мною і Віллом — а насправді було набагато менше. Як я могла когось так покохати за такий короткий час? А все те, що ми мали спільного?.. Чи справді були всі ті почуття, які я пам’ятаю? З часом усі ті шість місяців здаються мені якимсь дивним… сном.

Запала коротка пауза, потім Натан відповів:

— Та ні, не накрутила, мала.

Я потерла очі.

— Я що, одна така? Тільки мені його так не вистачає?

Ще пауза.

— Нє. Він був класним хлопцем. Найкращим.

Ще одне, чим мені подобався Натан: він не переймався через довгі паузи в телефонних розмовах. Я нарешті сіла на дивані та сякнулася.

— У будь-якому разі, я більше не піду туди. Не думаю, що це моє.

— Спробуй, Лу. Не можна судити про щось із одного-єдиного разу.

— Ти говориш, як мій тато.

— Ну, він завжди був розумним дядьком.

Мене злякав дзвінок у двері. Ніхто ніколи не дзвонив мені у двері, крім місіс Нелліс із дванадцятої квартири — тоді листоноша випадково переплутав нашу пошту. Але навряд чи вона зараз не спить, та й мені не приходив її журнал «Ляльки епохи Єлизавети».

У двері знову подзвонили. І втретє — довго й наполегливо.

— Я маю йти. Хтось дзвонить у двері.

— Ну, тримай вище дзьоба, мала. Все буде добре.

Я поклала телефон і нервово встала. Друзів у мене тут не було — я ще не второпала, як заводити друзів у новому місці, якщо весь час працюєш. А якби мої батьки вирішили вчинити наступ на мене та забрати назад до Стортфолда, то вони б точно приїхали десь між ранковою і вечірньою годинами пік, бо жоден з них не любив їздити вночі.

Я чекала: може, цей гість усвідомить, що