Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

Так, Деніз нетямилась би з радості, почувши про це звірство. Вона бачила Ренату за кермом сріблистого «мерседеса».

— А ти сидів на місці пасажира, — сказала Деніз. — Світив лисиною, якої зовсім не прикриває начесане з боків волосся, і шкірився. Ти ще посмієшся з нею, з цією відгодованою дівкою.

Від образ Деніз перейшла до пророцтва:

— Твоя творчість сходить на пси. Ти приносиш її у жертву своїм еротичним потребам (якщо в твоєму випадку це можна так назвати). Після сексу — про що ви двоє можете розмовляти?.. Що ж, ти написав кілька книжок і знамениту п’єсу, хоча вона була наполовину не твоя. Ти знався з такими людьми, як Гумбольдт фон Флейшер. І ти вбив собі в голову, що ти митець. Та ми знаємо краще, правда ж? Але те, чого ти насправді хочеш — це спекатись усіх, нікого не слухати і бути сам собі законом. Лише ти й твоє серце, що його, Чарлі, ніхто не розуміє. Ти не міг витримати серйозних стосунків, ось чому ти здихався мене та дітей. А тепер ти волочишся з цією тлустою дівкою, яка не носить бюстгальтера й показує всьому світу свої великі пипки. Ти оточив себе темними ґанґстерами і маланцями. Ти просто схибнувся з отією твоєю гордістю й снобізмом. Для тебе немає нікого доброго… Я могла б тобі допомогти. Але тепер уже запізно.

Я не сперечався з Деніз. Відчував до неї певну симпатію. Вона сказала, що я живу кепсько. І я погодився. Сказала, що я несповна розуму. І з мого боку було б цілковитим безумством це заперечувати. Сказала, що я пишу речі, яких ніхто не розуміє.

Може, й так. Мою найновішу книжку «Деякі американці» з підзаголовком «Сенс життя у США» виставили на розпродаж. Видавці благали мене не друкувати її. Вони обіцяли забути про виплачений мені аванс у двадцять тисяч доларів, якщо я покладу її у довгий ящик. Але тепер я вперто писав частину другу. Моє життя було в страшенному безладі.

Та все ж я був відданий чомусь. Я мав ідею.

— Чому ти взагалі привіз мене до Чикаґо? — запитувала Деніз. — Іноді я думаю — тому що тут поховані твої рідні. То це і є причина? Земля, де покояться твої єврейські предки? І ти затягнув мене на їхній цвинтар співати псалми? Але з якого дива? А все тому, що ти уявив себе дивовижною й шляхетною людиною. Та чорта з два ти такий є!

Такі образи були для Деніз кориснішими за вітаміни. Що ж до мене, то я вважаю, що в деяких непорозуміннях — чимало слушних натяків. Але моя остаточна, хоча й мовчазна відповідь Деніз, завжди була однакова. Попри свій розум, вона була згубна для моєї ідеї. З цього погляду Рената — найкраща жінка, найкраща для мене.

Рената заборонила мені їздити на «додж-дарт». Я намагався домовитися з продавцем «мерседесів» про старе авто моделі «250-С», але у виставковому залі Рената — збуджена, розпашіла, напахчена, розкішна — поклала руку на сріблистий капот і сказала: «Оцей — купе». Дотик її долоні був дуже чуттєвий. Те, що вона робила з машиною, я відчував власною шкірою.

* * *

Але тепер щось треба було робити з цією руїною. Я пішов до кімнатки консьєржа і привів Роланда — кістлявого, чорного, ніколи не голеного літнього чоловіка. Роланд Стайлз, якщо я не помиляюся (хоча є велика ймовірність, що таки помиляюся), був на моєму боці. Саме його я бачив у своїх фантазіях про самотню смерть. Уявляв, як Роланд заходить до моєї спальні і, перш ніж викликати поліцію, кидає до своєї сумки кілька моїх речей. Він робив це з мого благословення. Особливо йому придалася б моя електрична бритва. Його чорне, аж синє, обличчя було подзьобане віспою й щетинисте. Голитися лезом, певно, було для нього майже неможливо.

Роланд, у своїй яскраво-синій уніформі, був стурбований. Він бачив понівечену машину, коли вранці йшов до праці, але сказав: «Пане Сітрин, я не міг принести вам таку жахливу звістку». Сусіди дорогою на роботу теж бачили її. І, звісно ж, знали, кому вона належить.

— От же ж сучий син, — стримано висловився Роланд, кривлячи своє старе худюще лице й вигинаючи вуста разом із вусами.

Дотепний Роланд завжди кпив із мене через усіх тих кралечок, які мене розшукували.

— Вони приїжджають у «фольксваґенах» і «кадилаках», на велосипедах, мотоциклах і таксі, або ж приходять пішки. Запитують, коли ви вийшли й коли повернетеся, залишають записки. Вони приходять і приходять. Ви якийсь серцеїд. Б’юсь об заклад, що чимало чоловіків мають на вас зуб.

Але тепер було не до сміху. Роланду не треба розповідати, що таке пекло, — не дарма ж він уже шістдесят років чорношкірий. А я раптом втратив свою невразливість, що робила мій спосіб життя таким кумедним.

— Ви у біді, — сказав він. І ще пробурмотів щось про «Міс Всесвіту». Так він називав Ренату. Іноді вона платила, щоби він наглянув за її маленьким синочком у кімнатці консьєржа. Хлопчик бавився посилками, коли його мама лежала у моєму ліжку. Мені це не подобалось, але якщо ти вже погодився на роль коханця, мусиш також прийняти і її комічний бік.

— І що тепер?

Роланд розвів руками, знизав плечима й відказав:

— Дзвоніть копам.

Так, має бути складено протокол, бодай заради страховки. Страховій компанії цей випадок, певно, видасться дуже дивним.

— Що ж, дай знак патрульній машині, коли та проїжджатиме. Нехай ці хлопці, які нічим не можуть допомогти, хоч поглянуть на цю руїну, — сказав я. — А потім пришли їх до мене нагору.

Я дав йому долар за цей клопіт, як робив зазвичай. Але тепер мені треба було якось відвернути потік злорадства.

З-за дверей мого помешкання почув телефонний дзвінок. Це був Кантабіле.

— Ну що, хитрозадий?

— Божевільний! — вигукнув я. — Це вандалізм! Розтрощити машину… Я…

— Ти бачив свою машину — ось до чого ти мене змусив! — заволав він.

Хоч як він надривав горлянку, та все ж не міг приховати тремтіння в голосі.

— Що?! Ти обвинувачуєш мене?

— Я тебе попереджав.

— То це я змусив тебе розбити це чудове авто?

— Ти мене змусив. Так, ти. Звісно, що ти це зробив. Гадаєш, я не маю почуттів? Не повіриш, як мені шкода такої машини. Ти ідіот. Це тільки твоя провина, — я намагався