Ініціація - Люко Дашвар

— Василю Івановичу… — дід уже дивує не на жарт, і я забуваю про поблажливість. — Ви космополіт? Чи анархіст?

— Я таким бачу майбутнє, — усміхається дід.

— А інші не бачать?

— Ми надто мало живемо, аби побачити щось більше, ніж власне життя. Якби людина жила років двісті або триста, то змушена була б розмірковувати про майбутнє. Про долю людства. Та людина думає тільки про власне виживання, тому людство приречене. Планетарні процеси і наші фізіологічні відбуваються асинхронно, на різних швидкостях. І ще я думаю: може, ми і живемо так мало, бо досі існуємо не за людськими правилами, а за законами тварин.

— Як «приречене»? Зачекайте! Ви ж у своїй праці пишете, що маєте ідеї, як нас усіх врятувати. Я до того місця в тексті ще не дійшла… Але ж ідеї таки маєте? Крім поради жити років триста, бо ніхто б не відмовився. Чесно.

— Маю ідеї.

— Розкажіть.

— Ви й самі дізнаєтеся, коли до цього дійдете.

— Зараз цікаво.

Дідусь хитає головою:

— Добре, що вам не байдужа доля людства.

— А конкретніше? Робити що? От, приміром, я тут і зараз що б мала робити?

— Багато чого.

— А головне? Якась ініціація передбачається? Типу пройшла її — склала іспит.

— Звичайно. Маєте зрозуміти тільки одне: хто ви є. Ви вже людина чи ще ні?

Серйозно?! Розмова втрачає найменший сенс. Хитаю головою активно: діду, ви геній, вірю кожному слову, я ваш адепт, фанат і палка прихильниця.

— Дякую. Так цікаво, — брешу.

— Ні! Це зовсім не цікаво! Це важко. Дуже важко, але важливо і життєво необхідно, — в слабкому голосі дідуся з’являються збурливі нотки.

Час тікати, та раптом згадую про Германа. Гальмую. Знову чіпляюся за вицвілі очі діда Реформаторського:

— Ще запитати хотіла. Ви ж нотаріусом працювали? Багатьох колег, певно, знаєте.

— Маю знати. Як колишній член ради Нотаріальної палати України.

— І Германа Швеця знаєте?

— Треба подивитися в паперах. Вони нагорі, в квартирі, — каже дід, але тим лиш підтверджує: не помічник він мені в пошуках Германа.

Дід веде далі: про самотню старість, високу квартирну платню і чай, яким він охоче мене пригостить, бо запрошує до себе в гості, де і викладе детальніше ідеї свого епохального плану, і це дуже допоможе мені, коли я розшифровуватиму нерозбірливий почерк.

Отепер точно час бігти геть. Бо людину, яка не плавала Інтернетом і соціальними мережами, не дивилася серіал «Корпорація», не знає про мультикультуралізм і антиглобалізм, золотий мільярд, субкультури та глобальне потепління, не читала Кафку і Набокова, не здогадується, що Ніцше вже оголосив на весь світ, що Бог помер, не куштувала піцу «Маргарита» і не курила траву під Баха, уп’явшись космічним поглядом у ту крихітну краплю повітря, що в Мікеланджело тільки вона і дихає між простягнутою долонею Адама і дланню Бога, таку людину ніхто і ніколи не виправить, і вона ніколи не стане частиною людства, хоч і вважає, що людство гине і вона знає про те все!

— Я б із радістю, та на мене друзі чекають, — брешу, не червоніючи. — Волонтери. Відправляємо харчі на схід.

Дід дивиться на мене з повагою.

— Не смію затримувати, — шепочуть вицвілі очі.

Алілуя! Чимчикую геть, не відчуваю себе останньою сволотою. У чому, власне, справа? Збрехала про волонтерів? У мене є клаптик з адресою волонтерського центру від дивакуватої Діни. І справді можу сходити. Навіть напевно піду, бо Діна скоріше видасть адресу Германа, ніж його підстаркуватий колега.

— І майже не збрехала! І зошит дідові не віддала! Бо крута і шляхетна! — підтримую пиху. Питаю ротвейлершу: — Брукс! Я права?

— Ти дурна! — замість Брукс відповідає реальність. — За людьми знудилася?

За людьми? Не знаю. Може, за собою?

11

Телевізор показує волонтерські спільноти жвавим, просякнутим патріотичною енергією простором, який заряджає кожного, хто потрапляє сюди, і я, середньостатистична глядачка, підготувалася ввібрати все те беззастережно й одразу, хоч експозиція і псувала настрій, бо адреса, яку дивакувата Діна надряпала на клаптику паперу, завела до двокімнатної «хрущовки» на першому поверсі звичайної п’ятиповерхівки аж на Нивках, і я разів із десять прокляла себе, поки їхала і їхала, їхала і їхала з Лівого берега на околицю далекого Правого.

— Діна не докумекала знайти собі волонтерів ближче? — психувала. — Хай би відкрила Інтернет! Там же зо два десятки волонтерських спільнот по всьому місту розкидані. І на Печерську є! Чи Діна не шукає легких шляхів?

— А сама чим краща? — вколола реальність. І хіба не права? Аби дізнатися адресу Германа, простіше було втретє перетнути кордон резервації на Печерську, піднятися на двадцять п’ятий поверх висотки і просто сказати: «Діно, мені потрібна адреса Германа, бо минулого разу я не тільки по черевики, а й по адресу приходила, але твої криваві фантазії на стінах збили з пантелику, ошелешили і я оце тільки зараз отямилася, згадала, що так і не спитала, де Герман живе…» У коридорі, посеред скривавлених стін, Діна знайшла б черговий клаптик паперу, надряпала б адресу Германа, бо, здається, дивакувата дівчина хронічно наївна і довірлива, і завдяки тому я, можливо, стала б на крок ближче до розуміння дивного зв’язку, який виник між мною і невипадковим нотаріусом. Та перед очима — інший нотаріус: старенький, слабкий. Із повагою дивився на мене, коли бовкнула про волонтерів, ніби благословляв, і те благословення прилипло: муляло, смикало, вимагало дій.

— Не бідкайтеся, діду! Не брехала, — пнуся на далекі Нивки, підтримую себе: все нормально, вб’ю двох зайців одним пострілом: дізнаюсь, де живе Герман, і долучуся до шляхетної справи. Я ж не гірша за інших: віддам трохи сил і часу, з собою заберу патріотичну енергію, бо де її ще шукати, як не поміж альтруїстів? І карму підправлю.

У квартирі на Нивках так пахне теплою сирістю, що і патріотична енергія, яка відчувається тут, здається ще сирою, не готовою до вжитку, наче вимагає більше людських зусиль. Більше! Та хіба це до снаги трьом жінкам різного віку: двом немолодим, стомленим і дівчинці років шістнадцяти? Уперто, наче приречено, миють-труть-ріжуть овочі на борщові набори. А де всі? І я?..

— Можу вам допомогти?.. — дівчинка кидає мити буряки, йде до мене.

Вона серйозно?! Я приготувалася почути що завгодно: що не вистачає рук, що люди збайдужіли, що ножі потупилися, ледве ріжуть ті овочі, а хлопці ж чекають! А ця мала питає, чим може допомогти мені?

— Сама вам допоможу, — відповідаю урочисто і гордо. І вже знамено над головою, свіжий вітер у