Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Альбере, — сказала вона, — ти свиня…
— Тс-с, — просичав чоловік і озирнувся навколо.
— Ніяких «тс-с»!
Жінка поклала на столик мокру парасольку й рішуче сіла.
Альбера, видно, це не здивувало.
— Chérie[5],— сказав він і перейшов на шепіт.
Равік усміхнувся й підніс чарку.
— Вип’ємо одним духом! Салют!
— Салют, — мовила Джоан Маду й випила.
Офіціант привіз на візочку перекуски.
— Що ви хочете? — Равік глянув ка Джоан. — Мабуть, найкраще я накладу вам усього потроху.
Він набрав на тарілку перекусок і подав їй.
— Нічого, як не сподобається. Приїдуть ще візочки. Це тільки початок.
Він набрав і собі тарілку і, не зважаючи більше на жінку, почав їсти. Зненацька він відчув, що вона також їсть. Він обчистив омара й подав їй.
— Покуштуйте. Це смачніше, ніж лангусти. А тепер pâté maison [6] зі скоринкою білого хліба. Бачите, як смачно. 1 ще трохи вина. Воно легке, запашне й холодне.
— Вам зі мною великий клопіт, — сказала жінка.
— Так. Як старшому офіціантові,— засміявся Равік.
— Справді, вам зі мною клопіт.
— Я не люблю їсти сам. Оце й усе. Як і ви.
— З мене погане товариство.
— Чого ж, — заперечив він. — За столом добре. Навіть дуже добре. Я не зношу балакучих людей. І таких, що розмовляють надто голосно.
Він глянув у бік Альбера. Червоний капелюшок із перами, постукуючи в лад своїм словам парасолькою по столику, на всю залу пояснював йому, чому саме він така свиня. Альбер терпляче й досить байдуже слухав.
Джоан Маду ледь усміхнулася.
— Такого я не вмію.
— Ось їде другий візок із перекусками. Будемо їсти далі чи спершу покурите?
— Спершу покурю.
— Добре. Сьогодні я маю інші сигарети, не ті з чорним тютюном.
Равік дав їй припалити. Джоан відхилилась на спинку стільця й глибоко затяглася. Потім глянула просто у вічі Равікові.
— Гарно так сидіти, — мовила вона, і йому на мить здалося, що вона зараз заплаче.
Каву вони пили в «Колізеї». Велика зала, що виходила вікнами на Єлісейські поля, була переповнена, але вони знайшли столик унизу, в барі, де верхня частина стін була облицьована скляними панелями, за якими сиділи й літали папуги, какаду та інші барвисті тропічні птахи.
— Ви вже думали про те, що робитимете далі? — спитав Равік.
— Ні, ще не думала.
— Ви їхали сюди з якимось наміром?
Джоан завагалася.
— Ні, якогось певного наміру в мене не було.
— Я питаю не з цікавості.
— Я знаю. Ви вважаєте, що я повинна знайти якусь роботу. Я й сама хотіла б знайти її. Я торочу собі це щодня. Та потім…
— Господар готелю сказав мені, що ви артистка. Я не питав його. Він сам сказав, коли я довідувався в нього, як ваше прізвище.
— А хіба ви вже забули його?
Равік глянув на неї. Вона спокійно дивилася на нього.
— Так, забув. Залишив папірець у готелі й не міг згадати.
— А тепер пам’ятаєте?
— Пам’ятаю. Джоан Маду.
— Я поганенька артистка, — мовила жінка. — Грала тільки невеличкі ролі. А останнім часом зовсім не грала. Та й не дуже добре розмовляю по-французькому.
— А яка ж ваша рідна мова?
— Італійська. Я виросла в Італії. І ще трохи розмовляю англійською та румунською. Мій батько був румун. Він помер. А мати англійка, вона й досі живе в Італії, не знаю, де саме.
Равік майже не слухав, що вона каже. Він страшенно нудився й не знав, про що з нею ще говорити.
— А що ви ще робили? — спитав він, аби не мовчати. — Крім того, що грали невеличкі ролі?
— Робила те, що треба було в театрі. Трохи співала й танцювала.
Равік недовірливо подивився на неї. Щоб співати й танцювати, треба мати не такий вигляд. Вона була якась блякла, сіра й не дуже знадлива. На артистку вона не скидалася. Хоч, зрештою, це слово можна тлумачити як завгодно.
— Співати й танцювати ви могли б спробувати й тут, — сказав він. — Для цього не обов’язково бездоганно володіти мовою.
— Так. Але спершу треба знайти якесь місце. А як його знайти, коли нікого не знаєш.
Морозов, раптом подумав Равік. «Шехерезада». Звичайно. Морозов знайде, куди її приткнути. Від цієї думки він трохи пожвавішав. Морозов підбив його на цей нудний вечір. Тепер він спровадить йому цю жінку, нехай Борис покаже, на що він здатний.
— Ви знаєте російську мову? — спитав він.
— Ледь-ледь. Знаю кілька пісень. Циганських. Вони дуже схожі на румунські. А чого ви питаєте?
— Я знаю одного чоловіка, що трохи розуміється на цьому. Може, він щось зробить для вас. Я дам його адресу.
— Мабуть, дарма й пробувати. Антрепренери скрізь однакові. Рекомендації мало допомагають.
Равік помітив, що жінка вгадала його намір під цим приводом спекатись її. А оскільки це була правда, він заперечив:
— Той чоловік, про якого я кажу, не антрепренер. Він портьє в «Шехерезаді». Це російський нічний клуб на Монмартрі.
— Портьє? — Джоан Маду підвела голову. — Це інша справа. Портьє знають більше за антрепренерів. З цього щось може й вийти. Ви його добре знаєте?
— Так.
Равік здивувався: вона раптом заговорила діловим тоном. Швидко в неї це виходить, подумав він.
— Він мій приятель. Звати його Борис Морозов, — сказав Равік. — Він уже років десять працює в «Шехерезаді». В них там завжди чимала програма. Й номери часто міняються. Морозов приятелює з розпорядником. Коли не буде місця в «Шехерезаді», він напевне придумає щось інше. Спробуєте?
— Спробую. Коли?
— Найкраще зайти десь о дев’ятій вечора. Тоді йому ще нема чого робити, і він матиме час побалакати з вами. Я його попереджу.
Равік уже радів, уявляючи собі, яка міна буде в Морозова. Йому враз полегшало на душі. Невиразне почуття відповідальності, що все-таки не полишало його, тепер зникло. Він зробив що міг, а далі нехай сама дає собі раду.
— Ви втомилися? — спитав він.
Джоан Маду глянула йому просто у вічі.
— Я не втомилася, — відповіла вона. — Але розумію, що сидіти зі мною невелика втіха. Ви пожаліли мене, і я вдячна вам. Ви мене витягли з готелю й поговорили зі мною. Це для мене багато важить, бо я за всі ці дні майже ні з ким словом не перемовилася. Тепер я піду. Ви для мене зробили більше, ніж досить. І ще робите. Що б зі мною було без вас!
Господи, з прикрістю подумав Равік, знов починається! Він перевів погляд на скляну стіну перед собою. За нею голуб намагався згвалтувати какаду. Какаду був такий знуджений, що навіть не
