Пурпурові вітрила - Олександр Грін
Ґрей побував у трьох крамницях, надаючи ваги вибору, позаяк подумки бачив уже потрібну барву й відтінок. У двох перших крамницях йому показали шовк базарних барв, покликаних задовольнити сяку-таку пиху; у третій він знайшов зразки складних ефектів. Господар крамниці радісно метушився, викладаючи залежані тканини, та Ґрей мав вигляд статечного анатома. Він терпляче розбирав сувої, відкладав, зсував, розгортав і дивився на світло таку кількість червоних відрізів, що прилавок, завалений ними, здавалося, спалахне. На носак Ґреєвого чобота лягла пурпурова хвиля; на його руках та обличчі сяяв рожевий відблиск. Порпаючись у легкому спротиві шовку, розрізняв він барви: червона-бліда, рожева й рожева-темна; густе шумовиння вишневих, помаранчевих і похмурно-рудих тонів; тут були відтінки всіх сил і значень, різні в своєму позірному спорідненні, як слова: «чарівно», «прекрасно», «чудово», «довершено»; у складках чаїлися натяки, недоступні мові зору, та справжня пурпурова барва довго не впадала в око капітанові. Що приносив крамар, було незле, та не викликало ясного і твердого «так». Нарешті одна барва звернула на себе безпорадну увагу покупця; Ґрей сів у крісло до вікна, витяг із шумкого шовку довгий кінець, кинув його на коліна і, розкинувшись із люлькою в зубах, став споглядально непорушний.
Ця цілковито чиста, мов багряний ранковий струмінь, повна шляхетних веселощів і величності барва була саме тією гордою барвою, що її шукав Ґрей. В ній не було змішаних відтінків огню, пелюсток маку, гри фіолетових чи бузкових натяків; не було й сині, ні тіні — нічого, що викликає сумнів. Вона жевріла, мов усмішка, звабою духовного відображення. Ґрей так замислився, що забув про господаря, який чекав за його спиною з напруженням наструнченого мисливського пса. Стомившись чекати, гендляр нагадав про себе тріском відірваного клаптя тканини.
— Зі зразками годі, — сказав Ґрей, підводячись, — цей шовк я беру.
— Весь шматок? — поштиво сумніваючись, спитав гендляр. Та Ґрей мовчки дивився йому в лоба, аж крамар дещо знахабнів. — Якщо так, то скільки метрів?
Ґрей кивнув, просячи заждати, й вирахував олівцем на папері потрібну кількість.
— Дві тисячі метрів, — він із сумнівом оглянув полиці. — Так, щонайбільше дві тисячі.
— Дві? — сказав господар, гарячково підскакуючи, мов підкинутий пружиною. — Тисячі? Метрів? Будь ласка, сідайте, капітане. Чи не бажаєте глянути, капітане, зразки нових тканин? Воля ваша. Ось сірники, ось духмяний тютюнець, будьте ласкаві. Дві тисячі… дві тисячі по… — він сказав ціну, яка стосувалася до справжньої так, як клятьба до простого «так», одначе Ґрей був задоволений, позаяк нізащо не хотів торгуватися.
— Дивовижний, найкращий шовк, — провадив крамар, — товар незрівнянний, тільки в мене знайдете такий.
Коли він урешті зійшов увесь захватом, Ґрей домовився з ним про доставку, взявши на свій кошт видатки, заплатив за рахунком і пішов у супроводі господаря, що вшановував його наче китайського імператора. Тим часом через вулицю від того місця, де була крамниця, мандрівний музика, настроївши віолончель, тихим смичком змусив її промовляти печально й гарно; його побратим, флейтист, засипав спів струн белькотанням горлового свисту; проста пісенька, якою вони наповнили очманілий од спеки двір, долетіла до Ґреєвого вуха, і той одразу ж утямив, що слід робити йому далі. Узагалі всі ці дні він був на тій щасливій висоті духовного зору, з якої виразно помічав усі натяки й підказки дійсності. Почувши звуки, що їх заглушало торохтіння ридванів, він увійшов у центр найважливіших вражень і думок, викликаних, відповідно до його вдачі, цією музикою, вже відчуваючи, чому і як вийде гарно те, що надумав. Поминувши провулок, Ґрей увійшов у домову браму, за якою щойно пройшла музична вистава. На той час музики збиралися йти геть; високий флейтист з виглядом затурканої гідності вдячно махав капелюхом, звертаючись до тих вікон, звідки летіли копійки. Віолончель уже вернулася під пахву свого господаря; той, утираючи спітніле чоло, чекав на флейтиста.
— Чи ба, та це ж ти, Циммере! — сказав йому Ґрей, впізнаючи скрипаля, який вечорами звеселяв своєю пречудовою грою моряків, гостей корчми «Гроші на бочку». — Чого це ти покинув скрипку?
— Високошановний капітане, — самовдоволено заперечив Циммер, — я граю на всьому, що звучить і тріскотить. Замолоду я був музичним блазнем. Тепер мене тягне до мистецтва, і я з горем бачу, що загубив непересічний дар. Тим-то я, мудрий по шкоді, люблю відразу двох: віолу і скрипку. На віолончелі граю вдень, а на скрипці вечорами, себто немовби плачу, ридаю за пропащим талантом. Чи не пригостите винцем, га? Віолончель — це моя Кармен, а скрипка…
— Ассоль, — сказав Ґрей. Циммер не дочув.
— Атож, — кивнув він, — соло на тарілках чи мідних рурках — інша річ. Утім, що мені?! Хай гримасують усілякі блазні від мистецтва — я знаю, що у скрипці й віолончелі завжди спочивають феї.
— А що ховається у моєму «тур-люр-лю»? — підійшовши, спитав флейтист, гінкий паруб’яга з баранячими блакитними очима й білявою бородою. — Ну ж бо, скажи!
— Це дивлячись, скільки ти хильнув зранку. Часом — птах, часом — горілчаний чад. Капітане, це мій компаньйон Дусс. Я казав йому, як ви смітите золотом, коли п’єте, й він заочно закоханий у вас.
— Ще б пак, — сказав Дусс, — я люблю жест і щедрість. Та я хитрий, не вірте моїм огидним лестощам.
— Ну ось що, — сміючись, кинув Ґрей, — часу в мене обмаль, а діло стоїть. Я пропоную вам гарно заробити. Зберіть оркестр, та не з жевжиків з парадними обличчями мерців, які в музичному буквоїдстві або — що ще гірше — в звуковій гастрономії забули про душу музики й тихо мертвлять естради своїми вигадливими шумами, — ні. Зберіть своїх, ті, хто змушує плакати щирі серця кухарок і лакеїв, зберіть своїх бродяг. Море й кохання терпіти не можуть педантів. Я б залюбки посидів з вами й навіть не за одною пляхою, але треба йти. У мене сила-силенна роботи. Візьміть оце і пропийте за літеру «А». Якщо вам до вподоби моя пропозиція, приїздіть під вечір на «Секрет». Він стоїть неподалік від головної дамби.
— Згода! —
