Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк
Я слухала те шепотіння і тихо плакала. Так тихо, що жодна моя струна не ворухнулася. Але й у мені щось змінилося до цієї чужої сільської жінки. По правді кажучи, спочатку я її ой як не злюбила: вона навіть глянути на Даніеля не хотіла, тільки блискала очима сердито, ніби заповзялася спопелити його. Та якщо тепер вона так… Хто любить мого Дані, того і я любити буду.
За тиждень гарячка спала. Натомість узявся кашель. Його не вдавалося позбутися ні вересовими настоянками, ні чаєм із листям багна, ні калиною та малиною, ні гарячим молоком із липовим медом, ні компресами з борсучим смальцем. Ядушливе бухикання чулося впродовж усієї осені.
– Хоч би не сухоти, – зітхала Степанка.
– Не накаркай! – сердився Платон.
Вони мовчали, ховали свій страх від Устинки. Але дівчина й сама знала: сухоти в їхньому краю не рідкість, а врятуватися від них майже неможливо.
Степанка молилася і тихо нашіптувала замовляння.
«Ви, сухоти, сухотищі, чи ви подумані, чи ви погадані, чи ви помислені, чи ви стрічні! Ви, сухоти сухущі, болющі, палющі, розійдіться від парубка Данила. Як дим з димаря розлітається і розкочується, то так і ви, сухотищі, розійдіться, розкотіться за огнем, димом, за вітром, за полум’ям, тихенько, легенько, маковим дробовим хмелем і дайте спочити парубкові Данилові…»
Даніель повільно оклигував. Ще й на ноги не звівся, а вже мене пригортав і ми з ним згадували його улюблені мелодії. Тільки-но випав перший сніг, він вийшов із хати, взявся ліпити сніговика. На допомогу йому вибігла Устинка.
Вони грали у сніжки, падали в замети і сміялися, як діти. Я так раділа за Дані, що навіть приревнувати його забула. Хай! Хай будуть разом. Аби він був здоровий і щасливий!
Сусіди заглядали: хто через тин, а хто через ворота, перешіптувалися та переморгувалися. Чутки ходили селом колами, як чарка за столом. Неслава до воріт, як смола, липнула. І щось із цим усім треба було робити. Вихід із ситуації батьки бачили один – вінчання. Не питали в Даніеля, якої він віри, до якої церкви колись ходив – у селі один храм і один священик. Отець Михайло також зайвих питань не ставив. «Усевишній над нами всіма», – сказав. А я потім підтвердила його слова музикою.
Настала весна, а Дані продовжував покахикувати. Він задихався від диму, від вологого повітря надворі, від болотяного запаху в лісі. Все частіше згадував Францію, виноградник під Парижем, сонце, що жовтим каченям купалося в Сені. Прагнув додому ще й тому, що там була батькова лікарня, а без неї, відчував, йому не видряпатися. Та тепер потрапити за кордон було важче, ніж під час війни – потрібен спеціальний дозвіл на виїзд.
Тільки-но підсохли дороги, Даніель вирушив до Житомира – центру Волинської губернії. Власноруч хотів вручити прохання губернаторові. Зустрітися віч-на-віч не вдалося. Чиновник нижчого рангу, до якого потрапив на прийом, сказав, що таке питання треба узгоджувати не в губернії, а в Києві, із самим генерал-губернатором. У Києві пообіцяли, що перешлють його документи до Петербурга. Може, й переслали, але в столиці Росії не поспішали давати відповідь у якесь там глухе село на окраїні імперії та ще й французові.
Дані знову й знову писав, знову й знову їздив. Минув майже рік, поки когось із імператорського оточення зацікавила волинська історія французького залишенця. Але тому «когосю» забажалося ще й підтвердження, що поручник Паскаль під час волинського «болотного сидіння» свідомо порвав з армією Наполеона та перейшов на бік російського війська. Доки отримали таке «зізнання», збігло ще кілька місяців.
Коли ми прибули до Парижа, там уже все було по-інакшому. Імператор Наполеон Перший зрікся престолу. Жан Реньє повернувся з полону і, підкошений поразкою та хворобами, за кілька тижнів помер. Бурбони скидали з п’єдесталу слави бонапартистів і прибирали владу до своїх рук. Клініка Паскаля занепадала. Батьки так і не допиталися у хворого Реньє, де він загубив їхнього єдиного сина, й уже змирилися із загибеллю Даніеля в Російській імперії. Це вкоротило віку матері, а батько після її смерті зовсім збайдужів до всього й дедалі частіше прикладався до чарки вина з родинного погреба.
З’яву Даніеля та ще й із вагітною дружиною-чужинкою він зустрів без особливих радощів – Жозеф розучився радіти, плутав реальність із вимислами, а сина вважав призвідцем усіх своїх страждань і невдач. У перерві між винними провалами він таки обстежив Даніеля і ліки приписав. Вартувало б поїхати на води, де повітря найбільш сприятливе для лікування, проте Дані опинився на межі бідності.
Ніхто ще не знав, хто в них народиться – хлопчик чи дівчинка. Ніхто, крім мене. Я так чекала на Даніелевого первістка, наче сама мала його народити. Як то він торкнеться своїми манюсінькими пальчиками до мене? Як втішиться, коли почує мій голос? А потім Дані буде навчати його грати на моїх струнах і ми з малим подружимося. Я буду любити його! Дуже-дуже!
