Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк

кілометри. А відчуття таке, що подолала всі сорок. У Старолісах зупинилася, витрусила сніг із чобітків, похукала на задубілі, з пришерхлою кров’ю долоні. Майнула думка зайти до церкви – може, всенощна ще триває і вона відчинена. Але так хотілося швидше опинитися вдома! Уявила, як зрадіє Лука, як кинеться її обіймати, як говоритиме про різдвяне диво, яке сотворив Всевишній, явивши йому безвісти зниклу внучку.

Дива не сталося.

Тепер от ходила по колу на тому місці, де стояла хата. Розгортала ногами сніг, ніби будинок разом із дахом міг заховатися під ним, як осінній гриб під опалим листям. Перечепилася через щось, аж полетіла сторчака. Опустилася на коліна, придивилася – обгоріла дошка з мереживними зубчиками. Такі були на віконниці у світлиці. Узялася розгрібати сніг руками. З обдертих пальців закапала кров, але вона не відчувала ні холоду, ні болю. Чорна зола впереміш зі снігом, рештки речей, які вже не впізнати, а між ними щось кругле та цілком упізнаване. Банджо! Не знищене, а тільки обпечене залізне банджо, деком догори, з обірваними струнами, скрученими вогнем у спіралі. Хотіла дістати його, обхопила задубілими від холоду пальцями, проте так і не змогла відірвати від мерзлої землі. Сиділа і плакала. Думки плуталися – то збігалися докупи, штовхалися, мерехтіли, мов кольорові скельця в іграшковому калейдоскопі, то спурхували, розліталися, як наполохані метелики з квітки. Треба б їх якось упіймати, взяти в долоні, щоб розглянути зблизька. Але їй це вже не до снаги. Боже, яка втома! Яка всесвітня втома!..

«Добре тому, хто в своєму дому… Добре тому, хто…»

Навіщо Лука це повторює? Адже дому вже немає. Немає їхнього дому. Хіба ж він не бачить?

«Все, що збудоване, може бути зруйноване… Все, що можна знищити, можна і збудувати…»

Авжеж, вони збудують нову хату. Головне, що Лука живий.

Лука?! Живий?! Де ж він? Де Лука? Чому голос чути, а його самого не видно? А-а-а… Мабуть, він у селі. Хтось же мусив прийняти нещасного старого погорільця. Нічого страшного… Нічого страшного… Завтра вона піде в село, обійде всі хати. Завтра… Чомуце завтра? Сьогодні! Он уже Денниця на сході зарум’янилася. А тільки-но сонечко зійде, вона й вирушить. Можна б і зараз піти, та хто ж так рано людей будить… Треба трохи поспати. Як вона стомилася… Боже, як стомилася… Тільки б дійти до клуні. Тільки б дійти… Там таке запашне сіно, таке… Коли Лука привіз його з узлісся і почав заносити до приміщення, з нього повискакували зелені коники-стрибунці, навіть одна ящірка вибігла, з переляку залишивши біля дверей хвоста. Хвіст ще якийсь час звивався, й Анна подумала тоді, що то такий дивний маленький вужик.

– Луко, розбуди мене рано-вранці. Ти ж знаєш, який я сонько – можу й заспати. Тільки не жалій – обов’язково розбуди. Бо мені треба йти тебе шукати. Йти шукати… тебе… дідусю…

Кури, кури рябенькі, У вас голови маленькі. Скрикніть ви сон Та й з усіх сторон На рабу божу Анну…

Ще якийсь час чула, як завиває у дворі вітер, ніби голосить над згарищем. Потім він став тихим голосом скрипки.

10

Пірнання в озері не минулося без наслідків. Даніеля вже за кілька годин почало лихоманити, а вночі взялася така гарячка, що він не пам’ятав, де опинився. А опинився він у хаті Михайлюків. Макар картав себе за те, що зв’язався з навіженим Федьком, і намагався якось загладити провину перед сестрою, яку дуже любив. Тому поступився Даніелеві своїм дерев’яним ліжком, а сам перебрався до родичів. Платон і Степанка, Устинчині батько й мати, осудливо дивилися на доньку, хитали головами, скрушно зітхали, сердито ворушили жовнами, але не перечили – хто знає, якого ще коника може викинути їхня слухняниця, яка раптом такою впертою неслухняницею стала.

Устинка цілу ніч не склепила очей, все припадала до хворого: то змінювала компрес на голові, то воду подавала, то накривала свого Данилка. Не спала й Степанка, ловила кожен звук, кожен порух за стіною. На ранок не витримала, змусила доньку перепочити, сама сіла на її місце. Сіла та враз як у криницю впала – провалилася в сон. Коли прокинулася, аж нестямилася.

– Макарчику! Що тобі, синочку?

Я чула, як вона полегшено зітхнула, зрозумівши, що то не її син. Та за цю коротку хвильку, за цю мить божевільного страху за власну дитину щось ворухнулося в жіночій душі, щось зрушилося.

– А якби Макарко отак, сам-один, як палець, на війні, на чужині… – прошепотіла тихо.

Аж тепер узялася розглядати Даніеля, якого Устинка кликала Данилом. Дивилася по-доброму, по-материнськи.

– Ну