На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
І щоб ви на це сказали, кохана моя Неллі?
І не думайте собі, що на цьому все скінчилося. Мати маєстатично опанувала себе, подивилася на мене довше, ніж зазвичай, так, що й не знала, куди подітись, а Мати з гідністю: “Ну так, не дивно, що тобі подобається той Роланд і вся та кривава рубанина, а ще й тутешні розбійники. У вас на Буковині і у Басарабії це на порядку денному, там навіть пани рубають одні одним голови день у день, а ти до цього звикла і тобі, мабуть, тут трохи сумно”. Це, звичайно ж, стосувалося мого брата, про нікого іншого Пані-Мати не чула, а зрештою, навіть і не цікавилась. Чоловік просичав, як обпечений, а я негайно дістала носову хустинку. Пані-Мати знову уважно на мене подивилася і промовила зверхньо: “Якщо тобі так сумно за своїми, то принеси собі, Отиліє, велику хустку для того, щоб поплакати героїчно, у твоєму стилі”. Я побігла по хустку і відразу повернулась. Пані-Мати промовляла далі, викладаючи повільно і поважно: “І звичайно ж, звідки ще така симпатія до цих місцевих? Вони ж також рубаються сокирами, що аж іноді й Черемош почервоніє, я й сама це бачила. Це заслуга місцевих священиків, це вони розпускають селян, а тепер це вже буде ваша заслуга. Ви ідеалізуєте тільки простолюд і тих preux, читайте Роланда і братайтеся з дикунами! І знаєте, що з цього всього вийде? Піде велика чутка: пан добрий, бо дурний, тож можна у нього красти, не соромлячись, а пані? Про пані навіть чутки не буде жодної”. Зневажливо махнула рукою, заспокоїлась, перервала, наче чекала на відповідь. Я заспокоїлась, перемогла себе майже героїчно і намагалась пояснити, що і нашим найпростішим обов’язком, і задля підтримання авторитету нашої родини, є дбати щонайменше про здоров’я людей, а саме про те, щоб вони не сварилися, не рубалися і не тягалися по судах. І щоб чогось досягти, потрібно здобути довіру і просвітити їх. Про місію я навіть не згадала. Навіть не вимовила слова “місія”. Але Мати, неначе її відгадала. Вказувала пальцем на чоловіка: “Він до такої місії? Такий слабий, такий хворобливий, а до того ж ще й сам без мене, ледь живий, і ще йому хочеться якоїсь місії? А місія буде такою і вже й здійснена, що в цьому домі вже й не почуєш польського слова. Навіть діти просякли руськістю, що не скажуть слово, то їх гуцул б’є в шию: “фіст” замість хвіст, “сиди крітко” замість спокійно, “Владзьо врітний” замість нечемний, ліжко “прилагодити” замість постелити, і так без кінця. Хочете місії? Варто було б щоденно всю цю голоту вчити польської! Го, го! Якби ж не та проклята, окупаційна Австрія і не так звана свобода від 1848 року, я б не осоромилась. На всіх моїх фільварках говорили б тільки польською. Але правда, як же тут може поширюватися польська і хто її повинен навчати, коли й сама пані-дідичка не зуміє написати листа польською. Але почекайте! У ваших дітях переможу я! — Вона гладила Зоню по голові, але Зоня була нечемна: “Буня знову ниє і ниє, ходімо вже до саду”. Пані-Мати зірвалася, немов хотіла мене вдарити: “«Знову ниє» — звідки вона це чує, звідки?”. Ми вже пригнічені, втомлені, майже виснажені мовчимо, а Пані-Мати ще викладає: “В нинішній епосі молодий поляк не у селі і не в горах повинен закопатись і втопитися у женячці, з мужиками і з тваринами. Потрібно їхати туди, на захід”. Мій чоловік знову пробурмотів, наче проскреготав: “До Монте Карло”. Матір спопелила його поглядом, а я знову кинулась, щоб зробити йому зауваження, та пригадавши, що було якийсь час перед тим, вгомонилася. Пані-Мати також втихомирилась, сказала спокійно: “Ні, не для того, щоб провітритись, чи розглядатись, а задля справжньої просвіти і задля навчання теж, в кого для цього є здібності і витримка”. Вона відкинулась на кріслі, а потім знову раптово зірвалась: “Але якщо ви так будете мене приймати, докучати, і просто виганяти, то ноги моєї тут більше не буде. Позбавлю вас спадку, мені це можна». На щастя, молодший лакей з місцевих, вже добре підівчений, подаючи жовтковий соус до десерту — бо Ян вийшов, — впустив соусницю на підлогу так, що та розбилась, а соус розхлюпався на нас усіх. Пані-Мати на нього глянула так важко, що замість прибирати, він швиденько втік. Пані-Мати заспокоїлась і сказала лише: “Ось маєте, навчайте цих дикунів”. За мить прийшов Ян з бабами, щоб витерти підлогу.
Нам перехотілося і пана Авріла, і всього іншого. Весь день був важкий. Пані-Мати цілий день совалася по закутках, зиркаючи тривожно і з жалем, неначе ми насправді проганяли Її. Я все ж хотіла ще раз підійти до Пані-Матері і показати Їй цитату із пана Авріла:
Li cuers d`unno homme vaut toul l`or d`un pais…
як казав рицар Гарін Лорейн. І як всі вони, ті рицарі підчас війни і підчас миру захищали слабших, і як запрошували на урочисті прийоми всі стани. Я запитала чоловіка: “Може б ось це Матері показати, адже ти мені цьому навчив і далі вчиш”. Чоловік скривився так, немов трохи роздратований: “Що тобі прийшло до голови? Заховай добре цього Авріла, зачини на два замки і ніколи про нього не згадуй”. Він дуже посумнів, і Пані-Мати також до самого від’їзду була понурою. Знаю, що це через мене, і хоч я й не хотіла, але я завжди мушу щось таке ляпнути, адже й у монастирі я нераз говорила щось не в пору, так як тоді, коли занадто допитувалась про Адама і Єву і чи у них в раю були ліжка. Тільки от Мати-Єгуменя була такою терплячою до дурних і зовсім не ображалась. Ах, Боже, іноді я думаю, що якби Пані-Мати пішла в монастир, то може теж стала б такою, як Мати-Єгуменя. Та що ж з того, адже б тоді вона не мала сина, а я
