Вовк-тотем - Цзян Жун
— Кочовики справді непрості! — сказав Ян Ке. — Вони і на боротьбу наважуються, і працелюбні та охочі до навчання. І хоча рівень розвитку кочових цивілізацій не такий високий, як у хліборобів, однак якщо одного разу вони опиняться в належних умовах для розвитку, то помчать, мов дикий кінь, з іще більшою швидкістю, ніж хлібороби. Імператори Хубілай,[121] Кансі[122] та Цяньлун,[123] вивчивши китайську культуру й засвоївши її, значно перевищили багатьох китайських імператорів, їхні досягнення були значно більшими. Шкода тільки, що вони вивчали давньокитайську культуру, а якби то була давньогрецька, давньоримська чи сучасна західна, то вони б досягли ще більшого.
— Насправді найбільш прогресивні нації в сучасному світі здебільшого є нащадками кочовиків, — зауважив Чень Чжень, — вони навіть досі зберігають деякі їхні старі звичаї: наприклад, п’ють молоко і їдять сир та біфштекси, плетуть светри і влаштовують собі газони, утримують собак, проводять кориду та змагання коней, займаються атлетикою, а також палко люблять свободу, демократичні вибори, поважають жінок тощо. Вони не тільки отримали в спадок характер кочовиків — сміливість і задерикуватість, упертість і цілеспрямованість, але й аж занадто розвинули його. Про людину кажуть, що в три роки вже видно, якою вона стане в дорослому віці, а в сім років — якою буде на старість, те ж саме можна сказати й про нації. Первісні кочовики — це дитинство західних народів, нині ми маємо змогу спостерігати за первісними кочовиками, і це те саме, якими б ми побачили західні народи у «трирічному» чи «семирічному» віці. Це — ніби додатковий урок для нас, завдяки якому ми можемо глибше зрозуміти, чому західні народи згодом здобули перевагу. Передові західні технології насправді нескладно опанувати — от уже й китайський супутник злетів у небо, однак набагато важче засвоїти характер європейських націй і дух боротьби й прагнення до прогресу, дух сміливості й ризику, що є в них у крові. Лу Сюнь давно помітив, що в китайців є проблеми з національним характером…
— З тих пір, як я став конопасом, — сказав Чжан Цзіюань, — найбільше враження на мене справила різниця в характері між ханьцями й монголами. Раніше в школі я майже в усьому був найкращим, однак коли прибув у степ, почуваюся слабким, мов кошеня. Я понад усе хотів зробитися сильним, однак згодом помітив, що в нас ніби є якийсь вроджений недолік…
— Точно, вроджений недолік! — зітхнув Чень Чжень. — Дрібні селяни-китайці понад усе бояться конкурентної й мирної праці; в конфуціанській програмі, яка визначала стосунки між імператором і підлеглими, батьками й дітьми, понад усе підкреслювалася повага до старших у чині й приниження молодших, наділення посадами за віком, безумовна покора, тож за таких умов деспотизм силою задавив конкуренцію, щоб оберегти імператорську владу й селянський мир. Дрібні селянські господарства й конфуціанська культура пом’якшили китайський характер як з точки зору буття, так і з точки зору свідомості, тож хоча китайська нація також створила блискучу давню цивілізацію, однак ціна, яку вона заплатила за це, — принесення в жертву свого національного характеру, власне, принесення в жертву резервів розвитку нації. Тож коли світова історія перетнула свою найнижчу стадію хліборобських цивілізацій, Китай помітив, що залишився далеко позаду і його всі б’ють. Однак нам, вважайте, ще пощастило застати останні хвилини первісного кочового життя в монгольському степу, тож, можливо, нам удасться розгадати таємницю піднесення Заходу?
Первісна кінська битва на моріжку ніяк не завершувалась. Коні билися, билися, але нарешті прекрасна Білосніжка була загнана до родини коня-переможця. Проте переможений не підкорився, він скажено підскочив до принцеси і вдарив її кілька разів копитами, аж вона перекинулась на землю і, не знаючи вже до кого звертатися по допомогу, простяглася на землі і жалібно заіржала. Мама принцеси спробувала поспішити їй на допомогу, однак її повернув назад своїми копитами демонічний чоловік.
Ян Ке більше не міг на це дивитись і, штовхнувши Чжана Цзіюаня, сказав:
— Чому ви, конопаси, ніяк не втручаєтесь?
— А як нам утрутитись? — запитав Чжан. — Щойно ти підійдеш, кінська битва припиниться, але як тільки відійдеш — знову почнеться. Конопаси-кочовики також не втручаються, адже це — боротьба за існування в табуні, так у них було заведено тисячоліттями. Щоліта, поки жеребці не повиганяють усіх своїх дочок за межі родин, і поки не розберуть усіх молодих кобил, така кінська битва не припиниться. Щороку вона триває аж до завершення літа чи початку осені, на той час найбільш люті огирі виборють собі найбільше молодих кобил, а слабким і слабкодухим дістануться ті кобили, що були іншим непотрібні. Найбільш нещасливим жеребцям не вдасться вловити навіть миршавої наложниці. У ході цієї жорстокої кінської битви влітку виявляються найбільш зухвалі й сміливі жеребці, нащадки яких також будуть найкращими — швидкими, розумними, із зухвалим характером. Боротьба й конкуренція дають гарних коней, і за один сезон такої боротьби щороку сміливість і військова техніка жеребців міцніють і відточуються, а їхні родини стають дедалі більшими й жвавими. Для жеребців це також є способом загартувати себе для боротьби з вовками і підвищити свої вміння охороняти родину й табун. Якби не було таких щорічних «військових навчань», табуни монгольських коней не вижили б у степу.
— Схоже, що монгольські коні, які вражають увесь світ своїм умінням бігати й воювати, насправді здобули її завдяки степовим вовкам.
— Це дійсно так, — погодився Чжан Цзіюань. — Степові вовки не тільки виховали монгольських воїнів, але й військових монгольських скакунів. Давня китайська влада також мала величезну кінноту, однак коні китайців здебільшого виховувались на спеціально облаштованих майданчиках і в загонах. Ми всі працювали в селах, тож чудово знаємо, як утримують там коней, — їх
