Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
Але з Барбаровим повелися дуже культурно, як і личить людям з вищою та середньою освітою. Дуже культурно. Його ніхто й пальцем не чіпав, не чіпав і словом. На нього люди лише поглядали, й від тих поглядів Барбаров втягав голову в плечі. Не в приклад Криворучкові, він не вжився в камеру, не вріс в неї, не акліматизувався, — не було для нього грунту. Навіть жиди, його одноплеменці, що їм так властиве почуття расової солідарності, відцуралися Барбарова. В атмосфері вичувалося, що Барбарова чекає якась неприємність, хоч ніхто, здається, нічого не організовував і не готував Барбарову якихось обструкцій. І ніхто йому обструкцій і не робив. Лише одного дня, коли камера (вся камера) меланхолійно співала «Летіла зозуля», розгойдуючи пісню задумливо й тужно, а частина товпилася коло дверей, приготувавшись до отримання «лавочки», хтось з усієї сили, енергійно постукав у двері:
— Отдєльонний!.. Отдєльонний! — гукав хтось діловито в щілинку. — Галло! Коридорний!!
Коли загримали засуви, юрба від дверей розпорошилася, так, наче її й не було. Двері відчинилися, й той що викликав, спокійно доклав:
— Чоловік утопився ось… В параші…
— Гм… Як же це він утопився?.. — спитав наглядач досить апатично, оглядаючи ноги, що дійсно стирчали з високої параші. Ті ноги побачила вся камера, але чомусь, за якимось невловимим інстинктивним відрухом, ніхто не підскочив і не кинувся, і не увірвалася журна пісня. Нікому до того не було діла, і нікого те не цікавить. Ніхто не хотів підвертися під руку й потрапляти в якісь там ще свідки. Ясно. То втопили Барбарова…
— Гм… Як же це він утопився?
— Та, мабуть, закрутилася голова… Перехилився… Ну й утопився… Одчепись! — закінчив той, що докладав; і теж зашився в звалище. Нема й того, що докладав.
— Одставіть пєсні! Нести сюда парашу!! Дижурні!!
Чергові схопилися й винесли парашу разом з Барбаровим геть з камери.
Чергові винесли парашу, але «пєсні» ніхто не «відставив», і винести її теж не могли так, як Барбарова. Тепер наглядачеві не до «пєсні». Пісня гойдалася. Справді сумна й справді жалібна й безмежна, як море. Вона ходила хвилями з камери в камеру, бродила десь там, в другій половині, никаючи по кутках, і поверталася назад:
«Ой ти, зозуленько,
Чому ж рано куєш?
Чи ти, зозуленько,
Моє горе чуєш?
. . . . . .
Ой, боже ж мій, боже,
Що я й наробила?!
Козак має жінку,
А я й полюбила…»
Ніхто з адміністрації навіть не поцікавився, що ж сталося з Барбаровим? Але хіба те не відомо й так? Лиш жодного свідка не може бути «за», всі ж 340 свідків, напевно, «нічого не бачили», а, якщо треба, то й ствердять, що йому «закрутилася голова», а тому справа ця безнадійно програна Барбаровим, пропаща. Та й взагалі людина тут нічого не варта, хоч би навіть це й був колишній начальник самого альбіноса.
Така–от доля чекає чекіста в тюрмі, така перспектива стоїть перед кожним.
Після випадку з Барбаровим Андрій зразу потелеграфував до камери ч. 6:
— Як там Донець?..
Андрій боявся, чи не сталося вже й з ним щось подібне. Ні, з Донцем поки нічого не сталося. Але все можливе. Донець нудить світом…
Андрій вирішив рятувати свою душу, що не знала спокою, й якось з тим Донцем покласти край. Вчинити по–лицарськи. Чорт його знає, нарешті, хто він, але Андрій знає про себе, хто він. Тільки як те зробити? Ситуація утворилася така небезпечна, що, як не поверни, все для Андрія погано.
Приїхав слідчий, і Андрія викликано в трійники. В тій самій кімнаті, де колись приймав Андрія Донець, сидів якийсь інший набундючений суб’єкт і запропонував Андрієві дати вичерпні дані про Донця й їхню співпрацю. Андрій категорично відмовився будь–що «давати», а попросив улаштувати йому переслух знову в присутності Фрея й другого того начальника, що був присутній пам’ятної ночі. А крім того, на тім же переслухові дати йому очну ставку з Донцем. І там він викладе їм все як на лопаті. Якщо буде присутній і прокурор — тим краще.
Настирливі домагання суб’єкта ні до чого не привели. Це була категорична вимога й така ж категорична обіцянка «викласти все, як на лопаті».
Суб’єкт поїхав, а Андрій нетерпляче став чекати виклику. Він тільки боявся, щоб Донець не «розколовся» передчасно, як той Карапетьянів Аслан, чесний чистій черевиків, бо тоді все піде догори ногами.
Поки що з камери ч. 6 доносили, що Донець переніс тортури, але ще тримається ніби героїчно, про що можна судити з особливо суворого режиму, застосованого до нього, та з різних чуток.
На другий день Андрія забрав «Чорний ворон».
За столом сидів Фрей, старший начальник і прокурор нагляду — ота худенька жіночка, що колись складала візит до камери 12–ї.
Андрій зразу попросив відбути тут очну ставку з Донцем.
— Зараз, зараз, — заспокоїв його Фрей дуже привітливо й тепло.
Дійсно, за хвилину привели й Донця.
— Ну–с, — сказав Фрей. — Ви обіцяли викласти все, «як на лопаті».
— Так, будь ласка… — І, дивлячись просто в очі начальникам і прокуророві, Андрій склав категоричну заяву, що все те, що було ним сказано пам’ятної ночі, — то була «єрунда на колесах»! Блеф.
Треба було бачити обличчя всіх, як їх вразила така заява й тон, яким вона була складена.
— Як то «блеф»? !
— А так, блеф!.. Він мене дуже мордував, і я його вирішив «завербувати». Оце й тільки.
— Дозвольте! — почервонів Фрей. — Але ж ви говорили… Ви підтверджуєте те, що ви говорили? Я знаю вашу прямолінійність…
— Так, ви знаєте мою прямолінійність. Так от все, що говорено про Донця, то все неправда. Мерзость.
— Як то?!
— А так, абсолютна мерзость! Я тільки показав, що ваша достославна «вербовка» — то паскудна мерзость. І що це палка на два кінці. Він
