Зібрання творів - Амброз Бірс

– Генерале, наш Култер згодиться поставити свої гармати будь-де, аби тільки снаряди долітали до адресатів, – махнувши рукою в бік супротивника, гаряче запевнив він.

– Це єдине підхоже місце, – сказав генерал. Отже, він зовсім не піджартовував. Спитав усерйоз.

Йшлося про впадину в обривистому гірському хребті – перевал, до якого крізь рідколісся круто й звивисто здіймалася проїжджа дорога, а далі трохи пологіше спускалася на терени, окуповані ворогом.

Хребет займала федеральна піхота, яку, здавалося, тільки тиск повітря й втримував на стрімкому гребені. По обидва його боки на відстані в одну милю не було місця, куди вдалося б доправити артилерію, крім хіба що дна впадини – дуже вузького, не ширшого від полотна дороги. З боку конфедератів його тримали під обстрілом дві батареї, розташовані за півмилі звідси – на узвишші за струмком. Усі гармати південців, крім однієї, ховалися поміж дерев фруктового саду. Оця одна – вияв зухвальства – стояла на відкритому просторі, перед пишним маєтком плантатора. Хоч і нахабно виставлена, як мішень, ця вогнева точка була в безпеці. Тільки тому, що піхотинцям-федералам заборонили по ній стріляти. Одне слово, того погожого літнього дня Култерову впадину, як її згодом назвали, годі було вважати позицією, на якій хтось добровільно поставив би «одну зі своїх гармат».

Гірську дорогу захаращувало кілька вбитих коней. Кілька вбитих людей акуратно, в рядок вкладено на її узбіччі й трохи віддалік, на схилі гори. Всі ці вояки, за винятком одного, були кавалеристи й належали до передового загону північан. Один служив квартирмейстером.

Генерал, командувач дивізії, та полковник, командувач бригади, разом зі своїми штабами та супроводом приїхали сюди, щоб подивитися на ворожі гармати. Ті зразу ж оповилися великими густими клубами диму. Навряд чи вдалося б розгледіти зброю, яка наділена властивостями каракатиці, тож спостереження тривало недовго. Його кінцевим підсумком стала розмова двох високих чинів, з якої починається ця оповідь.

– Це єдине місце, – задумливо повторив генерал, – з якого можна їх обстрілювати.

Полковник похмуро глянув на нього.

– Генерале, тут є місце тільки для однієї гармати. Однієї проти дванадцяти.

– Правду кажете. Тільки для однієї, – згодився генерал, вичавивши із себе щось віддалено схоже на усмішку. – Зате ваш відважний Култер вартує цілої батареї.

Очевидно іронічний тон. Полковник розсердився, але змовчав, не знайшовши слушних слів. Дух військової субординації не схвалює різкої відповіді, та й взагалі заперечення.

У цей час до перевалу під’їжджав верхи артилерійський офіцер разом зі своїм горністом. То був капітан Култер, молодик років двадцяти трьох, середній на зріст, худорлявий і гнучкий. В його позі на коні вгадувалося щось суто цивільне. На тлі інших військовиків він вирізнявся делікатними рисами обличчя, сірими очима, горбатим носом, вусами й довгим білявим волоссям, завжди трохи скуйовдженим. Капітанів однострій далекий від ладу. На поношеному картузі перекосився козирок. Мундир, застебнутий лише на один ґудзик над поясом, розхристався мало не на всі груди. Видно білу сорочку, порівняно чисту, як на похідні умови. Але така недбалість була тільки в одежі та поставі. На обличчі застиг вираз напруженої уваги. Час від часу Култер окидав бистрим оком, наче променем прожектора, всю околицю, переважно ж дивився на небо над впадиною. Тільки його й бачив у напрямку руху до перевалу, поки ще не дістався туди. Наблизившись до дивізійного та бригадного командирів, він машинально відкозиряв і вже проминув був їх, але полковник дав знак зупинитися.

– Капітане Култере, – озвався він, – на сусідній горі вороги встановили дванадцять гармат. Якщо я правильно зрозумів генерала, вам дадуть наказ поставити тут одну гармату й розпочати бій.

Запала мовчанка. Генерал незворушно дивився в далину – на пагорб, яким помалу піднімався вгору полк піхоти, пробираючись крізь густі зарості. Схил кишів ворожими піхотинцями, здаля подібними до простеленої клоччастої хмарки блакитного диму.

Ніби й не завважуючи генерала, капітан відповів – помалу й насилу:

– Сер, ви сказали, що вороги на сусідній горі? Чи близько від будинку ці гармати?

– Ага, то ви вже проїжджали цією дорогою. Так, зразу ж біля будинку.

– І їх конче треба... обстріляти? Це... категоричний наказ? – затинаючись, хрипко спитав Култер. Він зблід.

Прикро вражений цим запитанням, полковник крадькома зиркнув на старшого чином. На нерухомому, наче відлитому з бронзи, генераловому обличчі не було ані натяку на якийсь вираз. За якусь хвилину він поїхав геть разом зі своїм штабом і супроводом. Принижений і обурений, полковник мало не відправив Култера під арешт, але той раптом шепнув щось на вухо своєму горністові, віддав честь і поскакав до вершини перевалу. Завмерши з піднятим до очей біноклем на найвищому місці дороги, він вимальовувався на тлі неба, як кінна статуя. Горніст прожогом помчав униз дорогою й зник за деревами. У кедровому лісі заспівав горн, і тут же, миттю, на дорозі з’явилися два шестерики коней, що в клубах здійнятої пилюки з гуркотом тягли гармату й зарядний ящик. Знявши з передка зачохлену гармату, каноніри покотили її поміж трупами коней до фатальної вершини. Змах капітанової руки, кілька навдивовижу швидких рухів обслуги – і, не встигло у вухах ворожих солдатів, розташованих уздовж дороги затихнути торохтіння коліс, як схилом гори посунула велика біла хмара. Пролунав оглушливий залп, почався бій у Култеровій впадині.

Не варто докладно описувати перебіг цього примарного поєдинку без перемінного успіху. Змінювалася тільки міра розпачу. На хмарний виклик Култерової гармати зразу ж знялося дванадцять клубів диму в плантаторовому саду. Гримнула, відбилася відлунням дванадцятикратна відповідь. Відтак до самого фатального кінця федеральні каноніри вели безнадійний бій у суміші повітря й живого металу, що мислив блискавицею й орудував смертю.

Не бажаючи дивитися на людей, яким неможливо допомогти, й на криваву бійню, яку несила припинити, полковник забрався на гребінь гори, що був за чверть милі від капітанової гармати. Сюди долинав гуркіт, над невидимою впадиною здіймалося хмаровиння диму, як над кратером вогнедишного вулкана. Дивлячись у бінокль, полковник бачив гармати південців і оцінював, як міг, результати стрільби Култера... якщо тільки той ще живий і спрямовує вогонь. Було видно, що північани, знехтувавши вогневі точки, розташування яких видавали тільки димки пострілів, зосередилися на гарматі, що відкрито стояла на моріжку, перед самим будинком. Що кілька секунд розривалися снаряди